Ґюлен, Конфуцій і Платон про ідеал людини
Найбільш широкі і систематичні гуманістичні філософські вчення пропонують своє бачення ідеалу людини. Іноді цей ідеал є суспільним за своєю природою (або колективним) і включає політику, освіту, владу, соціальні структури тощо. В інших випадках бачення сконцентроване на особистості і на тому, як кожна людина може досягти кращого і найвищого у житті. Приклади першого типу включають найбільш відомих філософів античної Греції – Сократа, Платона і Аристотеля. Письменник-стоїк Епіктет, епікурейці і Будда – приклади другого типу. Що прозоро видно в усіх цих вченнях – це бачення ідеалу людини як мети для розвитку і досягнень людини. Гуманізм, який захищає людину в усіх проявах, підтримує ідеалізовану, бездоганну особистість як стандарт виміру, як мету, до якої слід прагнути або заради неї самої, або заради того, що вона забезпечує у тому, що торкається кінцевої, трансцендентної реальності, такої, як Всевишній.
У цьому і наступному розділах я конструюю «триалог» між Ґюленом і двома найбільш великими філософами, які дали опис ідеалу людини, відомих усьому світові, – Конфуцієм і Платоном. Цікаво, що життя Конфуція (551 – 479 до Р.Х.) і Платона (427 – 347 до Р.Х.) розділяє приблизно одне покоління. Один з них жив у Китаї, інший – в Афінах, і при цьому вони формулювали схожі, революційні для того часу погляди на суспільство і на особистість, засновані на тому, що саме вони вважали вродженими властивостями людської натури та порядком речей у більш широкій реальності. Ґюлен окреслює бачення духовно оновленого суспільства, сила і послідовність якого виникають у більшості з присутності і зусиль людей, які упорядковують себе до максимально можливої бездоганності у відповідності з положеннями ісламу.
У працях усіх трьох – Конфуція, Платона і Ґюлена – ми бачимо спільну рису, яка знаходиться у центрі бачення світу, притаманного кожному з них: суспільство працює найкраще, коли і члени його, і правителі є людьми, які характеризуються моральними та інтелектуальними якостями. Цих людей з високими моральними й інтелектуальними якостями кожен філософ, зрозуміло, називає по-своєму, і вони існують у різних культурних, філософських і релігійних контекстах. Вони співзвучні один одному, однак лише у своїй глибокій сутності, і саме до цієї сутності людського ідеалу в цілому ми звернемося.
У Конфуція, Платона і Ґюлена, хоча вони характеризуються абсолютно відмінними контекстами існування і світогляду, існує загальний ґрунтовний погляд на структуру реальності. Усі вони формулюють своє бачення людського співтовариства, тримаючи при цьому у полі зору трансцендентний ідеал, який є базовим джерелом, істиною або передумовою всієї реальності світу. Для Конфуція цей трансцендентний ідеал – Дао, або шлях усіх речей. Дао – це не Бог чи яке-небудь божество: це сила природи, принцип, або енергія реальності. Всі речі існують у Дао і є частиною Дао, Шляху усіх речей. Обидва філософських вчення, які народилися в Китаї – конфуціанство і даосизм – вважають Дао найглибшою основою всього сущого, мережею і реальністю, і лише наслідуючи Дао, або вливаючись у нього, занурюючись у нього або імітуючи Дао, може прийти гармонія у людське життя у його суспільному, політичному і космічному вимірах.
Платон описує цю трансцендентальну реальність як «ідеал», який протиставляється реальному світові. У сконструйованих ним діалогах його учителя Сократа з учнями Сократ формулює існування цих двох первинних вимірів існування, ідеального і реального, іноді їх також називають Реальність і Тінь. Ідеальний вимір, або Реальність – вічне і нематеріальне, що означає чисте мислення, або дух, безсмертний, незмінний, джерело Добра, Істини і Справедливості, окрім усього іншого. Він символізує це світлом чи яскравістю на противагу туманній імлі емпіричної реальності, яку люди нерідко помилково приймають за істинну, кінцеву реальність. Наш світ, або тінь, є матеріальним, змінним, смертним, світ змінних понять добра, істин, які борються, відносних понять про справедливість. Тобто, ідеальний або Реальний світ – це світ чистого розуму або духу і його бажань, тоді як світ наш, чи світ Тіні – це світ тіла і бажань. Життя людини як особистості у суспільстві іде добре, коли перший світ править другим.
Ґюлен формулює своє бачення людського життя у рамках ісламу, який представляє світогляд, подібним же чином роздвоєний між земним і небесним світами. Життя на Землі набуває повноти, значення та істинності лише тоді, коли його проживають в усвідомленні Аллаха (тобто Господа), в якості істинного джерела і підстави всієї реальності. По суті, усі істоти на землі – мусульмани, ті, хто підкоряється Господу, оскільки немає існування іншого, як у долоні Господа. Коли творіння живуть, здійснюючи свої життєві цілі так, як це призначено їм їхнім внутрішнім творенням, вони роблять це, «підкорюючись» Господу, як мусульмани. І особливо слід зазначити, що життя проживається найбільш повно, коли свідомо, а не просто безглуздо, його проводять з надією і баченням вічного Раю життя у підкоренні Господу.
Як виявляється, у всіх трьох випадках ми зустрічаємося з версією поділеної реальності. Реальність одна, звісно, але вона складається з різних вимірів, світів чи способів існування. Ті, хто знає це і живе у відповідності з цим, мають щастя, добро, істину, і немає значення, у яких обставинах вони живуть, оскільки їхні устремління завжди направлені вгору, до більш високої реальності. Ті, хто живе, не усвідомлюючи існування цього світу, вовтузяться у болоті невизначеності і плотських утіх, засліплені кінцевою, ницою, «тіньовою» реальністю. Тобто, існують дві групи людей: зрячі й сліпі. Щоб життя на Землі була хорошим, правлять ним і направляють його саме зрячі.
Конфуцій проводить межу між тими, хто володіє «високим» або «благородним» розумом і тими, хто йде на «низькому», «меншому» шляху, у кого «менший розум». Нерідко вони є дзеркальними протилежностями одне одного:
«Благородний муж відрізняється від інших, але живе у мирі з ними. Людина з дрібним розумом така ж, як і інші, але вона ніколи не живе з ними у мирі».[1]
«Той, хто має благородний розум, заохочує в людях прекрасне і не заохочує те, що потворне. Дрібні люди поводяться навпаки».[2]
«Благородний муж шукає причини своїх невдач у собі, низька людина шукає їх у інших». [3]
У цих цитатах ми бачимо, що люди з благородним розумом за направленістю абсолютно відрізняються. У благородних розумом людей є великі здібності у всіх їхніх внутрішніх вимірах, що дозволяє їм існувати і діяти у цьому світі у кардинально відмінний від інших спосіб. Далі за текстом:
«Благородний відчуває благоговійний трепет у трьох випадках: Божественне повеління, великі люди і слова мудреця. Дрібні люди не розуміють Божественних повелінь, тому не відчувають благоговійного тремтіння перед ним. Вони зневажають великих людей і сміються над словами мудреця». [4]
«Благородний муж має дев’ять станів розуму: для очей – яскравість, для вух – пронизливість, для обличчя – сердечність, для провидіння – смиренність, для слів – надійність, для служби – шанобливість, для сумніву – пильність, для гніву – обачність, для можливості одержання прибутку – мораль»[5]
Люди з високим розумом йдуть іншим життєвим шляхом ніж ті, у кого розум низький. Вони налаштовані сприймати мудрість, дисципліну, достоїнство і служіння, тоді як звичайні, або «низькі» люди зовсім не налаштовані на те, щоб сприйняти усе це.
Платон вказує на приблизно таке ж розділення у своєму найдовшому діалозі «Держава». Інтерпретації одного тільки цього діалогу присвячено безліч досліджень. Я у жодному разі не претендую на глибокий аналіз якоїсь з частин діалогу. Натомість я хочу зосередитися виключно на тих уривках, які стосуються проблеми, яка розглядається.
Як зазначалося вище, Платон поділяє реальність на два світи, вічний світ чистого розуму чи духу і кінцевий світ матеріального існування. Більша частина діалогу між Сократом і його учнями присвячена філософу, тобто «любителю мудрості», який чудово розуміє цей поділ в існуванні і живе завдяки цьому ідеальному, чистому світу, і наближаючись до нього. Ближче до закінчення діалогу Сократ описує тих, хто не любить мудрості, не розуміє Істинної Реальності і тому не живе або не насолоджується дарами життя, яке проходить в гармонії з мудрістю. Він говорить:
«Отже, хто не має досвіду розсудливості і чеснот, хто вічно проводить час у гулянках та інших подібних веселощах, того, звичайно, зносить донизу, а потім знову до середини, і ось так вони блукають все життя. Їм не подолати цих меж: адже вони ніколи не вглядалися у справжнє піднесене і не підносилися до нього, не наповнювались у дійсності дійсним, не спробували надійного і чистого задоволення; подібні до тварин, вони завжди дивляться донизу, схиливши голову до землі… і до столів: вони пасуться, об’їдаючись і злягаючись, і через жадібність до всього цього вихають одне одного, буцаються залізними рогами, забиваючи одне одного на смерть копитами – все через ненажерливість, адже вони не заповнюють нічим дійсним ні свого дійсного начала, ні своєї утроби.
І хіба не неминуче примішуються до задоволень страждання? Хоча це лише примарні образи справжнього задоволення, при співставленні з ним виявляються більш блідими за виразністю, тим не менше, вони справляють сильне враження, приводять людей до шаленства, вселяють божевільним пристрасну закоханість і слугують причиною розбрату: так, за твердженням Стесіхора, билися під Троєю мужі лише за примару Єлени, не відаючи правди».[6]
Як і в ученні Конфуція, чітко проведена межа між двома групами людей: тими, хто мудрий і зосереджує свою увагу на задоволеннях вищого порядку, і тих, хто у своєму неуцтві задовольняється низьким. У кращому випадку звичайні неуки можуть підняти голову до середнього рівня, але більшу частину свого життя вони проводять на рівні від середнього до низького. Як такі, вони схожі на тварину, яка випасається на лузі, оскільки живуть життям, націленим на задоволення, яке більше подобає тваринам, які не мають душі, ніж людям, які володіють безсмертною душею.
Платон ілюструє різницю між філософами і звичайними людьми в книзі 7 «Держава» своєю славнозвісною алегорією про печеру, де Сократ просить уявити собі людей, які все своє життя, починаючи з народження, прожили в печері, в такому положенні, що їхній погляд завжди падає на стіну печери перед ними. Чого вони не бачать, так це проходу позад них, який веде з печери. Крім того, позаду них горить яскраве світло таким чином, що на стіну перед ними падають тіні від предметів, які знаходяться за їхніми спинами. Люди проводять все життя обличчям до стіни, поводячись з тінями на цій стіні так, ніби це реальні, справжні предмети; вони не бачать, що по суті своїй, це лише тіні, копії чи симулякри справжніх предметів. Вони чують відлуння звуків у печері і уявляють собі, що ці звуки походять від тіней. Вони створюють історії про ці тіні і надають їм значення. Ці тіні є «реальністю» для цих людей.
Але одного разу хтось з людей порушує своє фіксоване положення і повертається. Він бачить яскраве світло, створені ним тіні і стежку, яка веде з печери нагору, до ще більш яскравого світла. Він йде цією стежкою, очі його болять від яскравого світла, і, нарешті, він виходить з печери і опиняється на яскравому денному світлі «реального» світу. Спочатку він не може побачити усієї повноти яскравості реальності; його очі мають звикнути до неї. Однак з часом він бачить все виразно і повністю і повертається до печери, щоб розповісти іншим про темноту, у якій вони перебувають, і про світло, яке можуть пізнати, якщо тільки вийдуть на волю, відвернуться від тіней і підуть стежкою до світла. Вони сміються з нього, потім починають сердитися і згодом готові вбити його за ті ідеї, які здаються їм абсолютно смішними і які не мають відношення до реальності.[7]
Алегорія зрозуміла: не багато людей, готових направити все своє єство до світла мудрості та істини і віддатися цьому, долаючи усі труднощі. Більшість, однак, віддають перевагу темній печері і проведуть своє життя, займаючись куди простішими справами «тіні» за рахунок високих задоволень, які більше подобають тим, хто має душу. Сократ продовжує:
«Наші міркування показують, що кожен в душі має таку здібність; має душа знаряддя, яке допомагає кожному вчитися. Але як оку неможливо повернутися від мороку до світла інакше ніж разом з усім тілом, так само потрібно повернутися всією душею: тоді здібність людини до пізнання зможе витримати споглядання буття і того, що у ньому найбільш яскраве, а це, як ми стверджуємо, є благо. Чи не правда це?»[8]
Попри те, що можливість прожити життя так, як це здійснюють ті, хто любить мудрість, лише деякі житимуть, опираючись на цю внутрішню силу. Щоб досягти цього, слід усім своїм єством звернутися до Істинної Реальності і противитися принадності скороминучих задоволень, які, у кращому разі, виявляться просто копіями Істинно Реальних. Для Платона, як і для Конфуція, у світі існують два типи людей – зрячі й незрячі.
Ґюлен приєднується до Платона і Конфуція, коли вказує на характерні риси ідеальної людини, які відрізняють її від звичайних людей. Люди, які втілюють у собі людський ідеал, по-різному іменуються у працях Ґюлена: «ті, що успадкували Землю»[9], «особистість ідеалу»[10], «ідеальна людина»[11]. Яким би не було наймення, вони мають чітко окреслені риси, які відрізняють їх від звичайних людей. На думку Ґюлена, оновлення і відродження прийдуть у світ в цілому, і особливо в Туреччині, коли ці ідеальні люди піднімуться духовно, морально та інтелектуально заради того, аби своїм служінням і прикладом власного життя вести за собою людство до нової ери. Без таких людей суспільство буде пускатися в коловорот з усілякими опортуністичними ідеологіями і чуттєвістю, і люди у такому суспільстві ледве піднімаються до рівня, який можна назвати «людяним». Ґюлен пише:
«Дехто живе, не думаючи, інші лише думають, але не можуть застосувати свої думки на практиці… Ті, хто живе бездумно, – фігуранти філософії інших. Такі люди завжди кидаються, постійно змінюючи форми і шаблони, гарячково б’ючись за щось упродовж свого життя, у хитанні думок і почуттів, у метаморфозах характеру і зовнішності, ніколи не маючи можливості бути самими собою… Ці люди завжди нагадують водойму зі стоячою водою, безплідною, з поганим запахом. Оскільки вони не вміють навіть у незначному виразити щось, що підвищило б якість їхнього життя, то неминуче, що такі люди стануть подібними до загрозливого для життя скупчення вірусів і зосередженням мікробів». [12]
Це слова Ґюлена, але вони також могли бути і словами Платона або Конфуція. Ґюлен діє так само, як раніше це робили учасники триалогу, він дає визначення двох типів людей у світі: ідеальних людей або ж тих, хто усвідомлює існування цього ідеалу і прагне до нього; другі – люди мирські, суєтні. Що є спільного у всіх мирських людей, так це те, що на якомусь рівні вони забувають, що вони – люди, які мають цінність. Ґюлен:
«Ці люди, які мають такі дрібні думки і такі побіжні погляди, що імітують усе, що бачать і чують, ніби діти, безцільно пливуть услід за масами, то туди, то сюди, ніколи не знаходячи можливості прислухатися до себе або усвідомити свою цінність. По суті, вони ніколи не усвідомлюють, що мають якусь цінність для себе. Вони живуть так, ніби вони раби, які ніколи не можуть прийняти свободу від тілесних і матеріальних почуттів… Свідомо чи ні, вони опиняються в одній чи кількох фатальних сітях, щодня знов і знов убивають свою душу страшною смертю». [13]
Як і жителі печери Платона, матеріалістичні люди Ґюлена живуть життям, зосередженим на мирських, плотських задоволеннях замість більш високих задоволень інтелектуального росту, духовного розвитку і того внеску, який вони роблять у суспільство. Вчиняючи подібним чином, вони заперечують свою людську сутність і живуть, подібно до тварин. Ґюлен говорить про досягнення вищого ступеня людської сутності:
«Люди, однак, дуже віддалені від такого досягнення через свою мирську суть і чуттєвість. Більше того, можна також сказати, що коли люди не усвідомлюють самих себе або своє існування, вони опиняються нижче за інших істот. І все ж людина з її інтелектом, віруваннями, свідомістю і духом є спостерігачем і коментатором священних тайн, які виявляються прихованими між лініями життя. Тому люди, і не важливо, наскільки вони є малозначимі, є «найвищим прикладом», вони більш любимі, ніж інші створіння. Іслам є єдиною релігією серед усіх віросповідань, яка бачить людину як вище створіння і яка має особливу місію і наділена вищими можливостями і талантами. Відповідно ісламу, люди є вищими створіннями саме тому, що вони – люди».[14]
Як вже наголошувалось у Розділі 1, Ґюлен виступає на захист вродженого достоїнства людини і її моральної цінності в релігійно-філософській концепції ісламу. Люди, які живуть, не усвідомлюючи цієї вродженої цінності, обирають життя більш низьке. На жаль, більшість людей обирають саме це.
Однак серед мас з’являється кілька незвичайних, видатних особистостей, які бачать наскрізь скороминущі, умовні задоволення і справи нашого земного життя. Ці особистості, які кожен у свій спосіб описують Конфуцій, Платон, Ґюлен, досягають людського ідеалу й у такому разі стають сяючими прикладами того, чого можна досягти у світі людського життя. Для усіх трьох філософів надія на достойне людське життя на індивідуальному, суспільному, політичному рівнях базується на таких людях. Отже, кожен по-своєму, вказують, що саме такі ідеальні люди мають бути на місці лідерів у суспільстві.
Благородний муж Конфуція відрізняється від людської маси своєю високою моральністю. Конфуцій і послідовники його філософської традиції часто говорять про чесноти, які характеризують благородного мужа і підкреслюють його глибоку людяність. Ці головні достоїнства зазвичай називають «постійними чеснотами» конфуціанства. У залежності від авторства коментаря їх кількість може різнитися, а також змінюється порядок цих чеснот – «дрібних» і «головних». Вони складають перелік детальних рис характеру, які втілює благородний муж. Це такі достоїнства: рен – гуманність, доброзичливість, доброта; лі – ритуал, етикет, пристойність, і – справедливість, добродійність; чжи – мудрість; цзін – вірність, сумлінність; чень – щирість; чжао – синова повага. Традиція розповідає, що Конфуцій детально описував ці чесноти, а також деякі інші. Однак рен та лі вважаються найбільш важливими, причому рен вбирає в себе квінтесенцію всіх чеснот взагалі. Рен – це основа всіх чеснот. Як стверджує коментатор Лоуренс Дж. Томпсон:
«Моральна бездоганність зводилась до терміну рен. Для Учителя Куна це був такого значення ідеал, що він ніколи не зустрічав людей, до яких це слово застосовувалось справедливо».[15]
Сконцентрованість на рен відрізняє конфуціанство від тих форм релігії, які пропонують ідеал, заснований на суспільному та політичному самозреченні, аскетизмі, або ж спільних для інших китайських вірувань традицій дієти, практики йоги і алхімії. Конфуціанська традиція закликає до розвитку особистостей, які відрізняються чудовими якостями в моральному та інтелектуальному плані й підкреслює важливість виховання характеру незалежно від походження людини, яка надалі має служити державі. Рен – це абсолютний моральний ідеал доброти, гуманізму і доброзичливості, і рен люди виховують в собі, застосовуючи лі, практику або ритуал. Це пояснює історія з «Бесід і суджень» Конфуція:
«Янь Хой спитав Учителя про гуманність (рен), і Учитель відповів: «Віддати себе ритуалу (лі) – ось Гуманність. Якби правитель присвятив себе Ритуалу хоча б на один-єдиний день, усі, хто є під небесами, повернулися б до гуманності. Адже хіба істинна гуманність не знаходить своє джерело спочатку в собі, і лише потім – в інших?
«Чи можеш ти пояснити, як діє відданість Ритуалу? – спитав Янь Хой.
«Ніколи не дивись без Ритуалу. Ніколи не слухай без ритуалу. Ніколи не говори без ритуалу. Ніколи не рухайся без ритуалу».
«Я не дуже розумний, – сказав Янь Хой, – але я намагаюсь так робити».[16]
У цьому відчувається впевненість у тому, що неухильне наслідування сталих звичаїв, етикету і ритуалу у кожному вимірі життя вимагає дисципліни, яку, своєю чергою, людина використовує заради того, щоб розвинути в собі благородство, гуманність і доброту. Рен, по мірі того, як людина розвиває її в собі, забезпечує їй основу для розвитку всіх інших чеснот завдяки постійному застосуванню лі. У цьому процесі рен діє за аналогією з доброю волею в теорії морального характеру Канта (описано у Розділі 1). Без доброї волі неможливо досягти нічого. Таким само чином без рен, основної схильності до чеснот і гуманності, інші чесноти не матимуть основи.
Оскільки благородний муж втілює в собі постійні чесноти і посідає своє місце в служінні державі, він отримує владу в суспільстві, яка має чіткий моральний характер. Термін означення цього явища – те, що часто тлумачать як «моральна сила» або чесноти. Чесноти благородного мужа цивілізують і заохочують оточення, і його управління ними стає продовженням його особистого характеру. Ми читаємо в «Бесідах і судженнях»:
«Учитель сказав: «Правління засобами чеснот «те» подібне до Полярної зірки, яка перебуває на своєму місці, а всі зірки кружляють навкруг неї».[17]
«Учитель сказав: «Якщо правити за допомоги законів і забезпечувати порядок за допомоги покарань, народ буде старатися уникати їх, але він не матиме почуття сорому; якщо управляти за допомоги чеснот і підтримувати порядок за допомоги церемоній, народ відчуватиме почуття сорому, і він виправлятиметься».[18]
Властитель Цзи Кан спитав у Конфуція про правління:
«Якщо я дам безпеку тим, хто наслідує Шлях, убивши всіх тих, хто ігнорує Шлях, чи допоможе це?
«Як ти можеш правити засобами вбивства? – відповів йому Конфуцій. Просто направ своє серце на те, що благодійне і доброзичливе, і народ також буде благодійним і доброзичливим. Благородний муж уособлює чесноти (те) вітру, а дрібні люди – чесноти трави. Коли вітер пролітає над травою, вона поклоняється йому».[19]
«Учитель хотів оселитися серед дев’яти варварських племен на сході. Хтось спитав його: «Як ви будете улагоджувати відносини з цими дикунами?»
Учитель відповів: «Якщо там оселиться благородний муж, то яка там буде дикість?»[20]
Суть цих історій у тому, що те – це сила сама по собі і всередині себе, достатня, щоб управляти поведінкою інших людей, коли вона проявляється в житті Благородного мужа. Благородний муж, в якому постійно проявляється те, не має (або майже не має) проблем в управлінні іншими людьми в суспільстві, оскільки їх надихає його приклад, – до такого ступеня, що навіть в них самих виявляються благородні риси характеру. Завдяки його чеснотам вони відчувають сором з приводу власних недобрих вчинків. Завдяки його чеснотам вони будуть наслідувати його добрий приклад, нехай навіть і проти власної волі. Завдяки його чеснотам вони виправляться, і йому не доведеться примушувати їх виправлятися.
У конфуціанському переконанні сутність цих положень полягає в тому, що в основі своїй людська натура від природи має чесноти. Конфуцій не був недосвідченим стосовно людей та їхньої схильності до зла. Він бачив це досить чітко. Однак він залишався при своїй упевненості, що високоморальну людину можна виховати завдяки цілеспрямованим діям, оскільки вроджені внутрішні якості людини примушують її підкорятися такому переконанню і вихованню. Більш того, сприйнятливість означає, що людська натура відповідає на виявлення морального прикладу тим, що реформує себе, нехай навіть у найдрібніших аспектах, рухаючись у напрямку до всього хорошого. Таким чином, трава схиляється під порухами вітру, а менш значимі зірки обертаються навколо зірки дороговказної. Такою є сила те.
Конфуцій постійно повторює, що без служби благородних мужів, цих ідеалів моральних та інтелектуальних чеснот, суспільство занурюється в хаос. Суспільство стає жертвою голого матеріалізму, порожнього церемоніалу, дрібної думки і морального застою. Саме так Конфуцій оцінював суспільство свого часу, і його вчення мало допомогти подолати цю серйозну проблему. Для нього в суспільстві не може існувати порядок або гармонія, які не починаються з внутрішнього образу високоморальних особистостей, які послідовно передають свої моральні якості суспільству шляхом служіння державі. Отже, конфуціанство такою ж мірою політична теорія, як і теорія моральна або релігійна. Більш того, вона є гуманістичною або матеріалістичною теорією, яка ставить на перше місце особистість, яка прагне добитися в собі найвищих людських досягнень з усіх можливих, ідеалу інтелектуальної і моральної бездоганності.
Як і Конфуцій, Платон у «Державі» представляє теорію морального розвитку і політичного управління, центром якої є існування ідеальної людини, яка любить мудрість, тобто «філософ». У діалогах Платона фігурує його улюблений вчитель Сократ як головний приклад такого всебічного філософа. Таким чином, Сократ втілює той ідеал людини, який з’являється у діалогах Платона, і він вчить цьому ідеалу молодих людей, які збираються навколо нього. І його життя, і його ідеї є повчальними для учнів, – і тих, які вчилися поряд з ним у древніх Афінах, і тих, хто читає діалоги Платона у наш час.
Особа Сократа чудово окреслена упродовж усіх діалогів Платона, але в «Апології», «Критиці» і «Федоні» ця особистість розкрита найбільш яскраво. У цих діалогах Сократ протистоїть афінському суду, який звинуватив його і, насамкінець, засудив за богохульство і розбещення міської молоді. Він підкорюється призначеному йому смертному вироку і, в знаменитих останніх рядках «Федона», випиває чашу цикути, яку приніс йому стражник, і помирає. Захищаючи себе перед судом від висунених йому звинувачень, Сократ формулює своє бачення ідеального людського життя. Він описує вищий і кращий спосіб життя, який можна і варто вести, і захищаючись, говорить, що намагався зрозуміти таке життя і жити ним і залучати до нього інших. Він продовжує пояснювати принципи цього кращого і вищого життя в «Критоні» і «Федоні», наводячи приклади, упродовж останніх днів свого життя в тюрмі, де його провідують його учні.
Головна якість філософа, як вчив і показував Сократ, – це мудрість. Саме слово «філософ», зрозуміло, означає «той, що любить мудрість». Це пояснюється достатньо парадоксально в «Апології». Виявляється, філософ мудрий, оскільки він визнає, що нічого не знає або знає замало. Сократ є наймудрішою людиною, адже він знає, на відміну від професійних вчителів і софістів його днів, що він не мудрець. Мудрість полягає саме в цьому – в усвідомленні обмеженості людського пізнання, особливо, коли процес пізнання стримується через зарозумілість чи апатію. Результатом цього особливого виду мудрості стає життя, прожите саме заради того, щоб набути знання, шукати його скрізь, де це є можливим.
Тобто,Сократ жив сам і запропонував іншим жити у пошуках істини, а життя у пошуках істини знов і знов вивчає все. Отже, образ свого вчителя, який Платон представляє нам у діалогах, це образ людини, яка готова залишити всі свої заняття в обмін на поглиблені бесіди і пізнання природи достойних речей: любові, краси, добра, справедливості тощо. Сократа ніколи не стомлюють подібні бесіди, навіть коли він вже має те, що здається усталеними думками і переконаннями про предмет. Він завжди готовий пізнати ще щось, продовжувати дослідження, піддавати сумніву навіть найбільш стійкі переконання. Така життєва позиція полягає в одному з найбільш відомих висловлювань Сократа: «Життя, яке не викликає питань, не варте життя».[21]
Сократ втілює й інші характерні риси ідеальної людини, або філософа, включаючи те, що він більше турбується за душу, ніж за тіло, боїться аморальності більше, ніж смерті, і невразливий до думки мас. Ця остання риса є важливою для нашої дискусії. Сократ каже Критону, що йому слід жити так, щоб оцінити думку лише хороших і знаючих людей, а не натовпу. Натовп має міріади думок про все, про що завгодно, і він схильний концентруватися на негайній матеріальній вигоді на збиток вічним реаліям. Тому Критону слід цінити думку і схвалення лише небагатьох мудрих. У серцевині усіх цих стверджень ми знаходимо глибоке моральне переконання, що вище і краще життя людини – це життя усвідомлено розвиненої чесноти або переваги. Більш того, як пояснює Сократ у «Державі», ті особистості, які володіють подібними чеснотами, мають бути очільниками держави. Інакше безлад і тиранія будуть неминучими.
Ідея про те, що порядок прийде тоді, коли суспільством правлять чесноти, є центральною у вченні Сократа, а також центральною в діалозі «Держава». Він висуває аргумент, що чеснотна частина має правити рештою частин, щоб результатом був порядок, гармонія і доброта в усій цілісності. Це справедливо й на індивідуальному, й колективному рівнях. Життя кожного індивідуума минає добре і достойно, якщо нею править вища і краща частина кожного, кожної душі, яка спочатку пов’язана з найвищими чеснотами – добротою, істиною і справедливістю. Аналогічно в суспільстві встановлюється порядок, гармонія, і справедливість, коли кращі члени суспільства правлять іншими. Ці кращі – філософи, люди з розвиненою моральністю, про яку йшлося вище, яких пізніше він називає «охоронцями держави». Сократ визнає, що декому може здатися неймовірною ідея, що філософи мають бути царями, але він, однак, наполягає на цьому. Він пояснює свою точку зору Главкону, одному з молодих людей, які приходять до нього:
«Поки в державах не будуть царювати філософи, або так звані нинішні царі і володарі не стануть благородно і ґрунтовно філософувати і це не поєднається – державна влада і філософія, і поки не будуть в обов’язковому порядку відчужені ті люди – а їх багато – які нині прагнуть поодинці або до влади, або до філософії, до того часу, любий Главконе, державам не позбавитися від зла, то й не стане можливим для роду людського й не побачить сонячного сяйва той державний устрій, який ми описали. Ось чому я так довго не наважувався говорити – я бачив, що все це буде повністю перечити загальноприйнятній думці; адже людям важко визнати, що інакше неможливе ані особисте, ні суспільне благополуччя».[22]
Важливо зазначити, що в цьому уривку Сократ говорить про «меншу природу» тих, хто прагне лише до політичної влади або лише філософського пізнання, а не в комбінації їх. Він висловлює точку зору, що політика без філософії спричиняє тиранію і корупцію, тоді як філософія без політики призводить до даремності і тривіальності. Ті, хто володіє політичною владою, але не володіє істинним філософським пізнанням заради використання влади,будуть правити державою з урахуванням лише особистої вигоди й експлуатації інших. Ті, хто володіє філософським пізнанням, але не прагне до використання його в політиці, витратять свої сили на інтелектуальні витребеньки і дурниці, яким немає практичного призначення. Отже, дві ці сфери слід суміщати, й істинні філософи мають бути правителями.
Істинні філософи – це ті, кого більше турбують вічні, а не земні реальності, хто прагне до світла, а не до тьми печери, хто живе подібно безсмертним душам, якими вони й є, а не як зажерливим і тваринам, які злягаються, яким віддають перевагу і наслідують багато людей. Лише подібні особи, чоловіки і жінки, які живуть разом і не переймаються про особисте збагачення, навіть на рівні приватного сімейного життя мають вести корабель держави таким чином, що доброта, порядок й істина будуть переважати у всіх сферах. [Сократ стверджує в «Державі», що, крім прихильності до філософії, охоронці держави, якими, до речі, можуть бути й жінки, й чоловіки, не мають володіти власним майном, але мають вважати все спільним, в тому числі й дітей. – прим. авт.] Ці істинні філософи прагнуть більш за все істини, і вони шукають її, щоб жити нею і особисто, і колективно. За межами подібного управління немає можливості існування для суспільної й політичної гармонії.
Сократ визнає, що його республіканський ідеал, можливо, ніколи не буде реалізований повністю, але він наполягає, що ті, хто піклується про суспільство, мають прагнути максимально повно досягнути його. В іншому випадку вибором суспільства мають стати анархія й тиранія. І Конфуцій, і Сократ ясно бачили при житті, до яких глибин може пасти суспільство, якщо ним будуть правити ті, хто не піклується про досконалість та істину. Можливість хаосу, яка мала місце в античні часи, збереглася й до наших днів, і сьогодні Ґюлен формулює бачення, яким було б слід керуватися суспільству, і його бачення співзвучне з баченням його древніх колег. Для Ґюлена, як для Конфуція і Сократа, надія для суспільства полягає лише у впливі «ідеальних людей».
Думки Ґюлена про світ ісламу, і особливо про долю й історію Анатолії, паралельні роздумам Конфуція про древній Китай. Обидва мислителі говорять про минулу велич, яку втрачено і якої потрібно набути знову. Конфуцій постійно пригадує правителів минувшини, імператорів та інших діячів минулих епох як про приклад благородства й мудрості, яким слід зараз, в його час, наслідувати, якщо Китай хоче відновити свою велич і обминути розпад і тиранію. Ґюлен також обдумує велике минуле Османської імперії і періоду, коли турецька цивілізація знаходилася на вершині свого розвитку і коли іслам у якості релігії і культури значною мірою досяг глобального панування. На його погляд, істинне значення османів полягало в їхній відданості високим ідеалам, які шукали блага для суспільства свого часу і для майбутнього; ісламська сутність, яка досягла такого ступеня, що вони наслідували чотирьох праведних халіфів раннього ісламу, які правили після смерті Пророка Мухаммеда (с.а.с.). Ґюлен стверджує, що у той час такі помітні фігури в світовій історії, як єгипетські фараони, Цезар і Наполеон – сумнозвісні завдяки своїм діянням, їхня життєва праця не мала довгострокових результатів, оскільки по суті своїй вони керувалися не високими ідеалами заради своєї величі і свого майбутнього, але своїми особистими амбіціями, жадобою і прагненням влади. Ґюлен пише про них:
«Їхні гучні й гарячкові життя, які засліплювали багатьох, ніколи не обіцяли і не могли обіцяти нічого для майбутнього – жодним чином. Оскільки ці люди були тими нещасними, тими убогими, хто підкоряв істину велінню своєї сили, хто завжди шукав громадських зв’язків і відповідності навкруг особистих інтересів і вигод, хто завжди жив життям раба, ніколи не визнаючи свободи від озлобленості, егоїзму й похітливості».[23]
Відсутність високих ідеалів і вічних цінностей у теперішньому й майбутньому не дозволяє працям цих помітних в історії особистостей впливати позитивно. Однак не так відбувається з праведними халіфами й османами, вважає Ґюлен. Він говорить:
«По контрасту з ними спочатку чотири праведних халіфи, а потім османи показали досить видатну діяльність, чиї наслідки перевершують цей світ і досягають світу наступного, що ця праця за сутністю своєю здатна змагатися зі століттями. Звичайно, лише для тих, хто не в омані від тимчасових затьмарень. Вони прожили своє життя і повністю виконали свій обов’язок і померли, їх завжди пам’ятатимуть, про них говоритимуть і вони знайдуть своє місце у наших серцях як приклади доброго, чим варто захоплюватися. У кожному куточку нашої країни дух і сутність таких людей, як Алп-арслан, Мелік-Шах, Осман Газі, Фатіх і багато інших відчувається подібно пахощам, і в наші душі струмують надії й радісні вісті їхніх досягнень та ідеалів»[24]
Для Ґюлена є очевидними якісні відмінності між такими, як Цезар, Наполеон і єгипетські фараони, й іншими, такими, як Фатіх, Сулейман Прекрасний і чотири праведних халіфи. Різниця полягає в тому, як вони відповідно втілювали високі ідеали добра, істини, моралі й справедливості або ж підкорялися їм. Подібні ідеї є єдиною легітимною основою для соціальної, політичної або ж культурної програми, яка принесе добро і своєму часу, і майбутньому. Ґюлен бачить відродження цих ідеалів у сучасній Туреччині, у міру того, як нового покоління людей, вірних високим ідеалам, стає більше в житті. Він говорить: «З’явилося багато піднесених представників – або майбутніх представників – технічних і гуманітарних наук, мистецтва, моралі й чеснот, які є спадкоємцями усіх цінностей нашого славного минулого».[25]
Ґюлен описує ідеальних людей практично в усіх своїх працях, а найбільш глибоко у «Статуї нашої душі». У цій праці він використовує терміни «людина з ідеалами» або «ті, хто успадкував Землю», коли говорить про інтелектуально і морально обдарованих людях, які втілюють істинну людяність, отже, мають очолити суспільство, щоб воно процвітало. По суті, як говорить Ґюлен, йдеться про людей і втіленій ними духовній культурі, яка вирізняється у цьому земному житті завдяки справедливості. Господь дає їм це видатне становище як дар, і воно належить їм як відповідальність і обов’язок, поки їхнє власне не достоїнство не зажадає, щоб Господь забрав його в них. Ґюлен цитує рядки Корану, який відбиває слова Тори, де Господь говорить: «Земля залишиться у спадок моїм праведним рабам».[26] Ґюлен:
«Поза сумнівом, ця обіцянка, яка гарантована у цих рядках клятвою, колись буде виконаною. Поза сумнівом, це спадок не лише нашої землі, адже «успадкувати Землю» також означає контролювати ресурси неба і космосу. Це буде майже універсальний «домініон». Оскільки цей домініон – той самий, що буде переданий регенту або управляючому від Господа, то надзвичайно важливо, по суті, виключно важливо, щоб зберігалися ті якості, які відповідають тим, хто успадкував Землю і небеса. Лише в тому випадку, якщо необхідні якості реалізуються і маються на увазі, мрія може здійснитися».[27]
Далі Ґюлен пояснює, що в минулі часи ісламська цивілізація носила титул «спадкоємця Землі», однак втратила це становище через невдачі у внутрішньому і зовнішньому вимірах, тобто у внутрішньому світі серця й душі й у зовнішньому світі сучасного знання. Мусульманські товариства втратили свій шлях духовно й інтелектуально й таким чином втратили своє місце «спадкоємців Землі», яке потім перейшло до інших співтовариств на Заході. У своїй книзі він закликає до оновлення ісламу в духовному та інтелектуальному плані, щоб він міг відновити себе і щоб усе людство і сама Земля прийшли до нового інтелектуального часу толерантності і миру. Шляхом діяльності високоморальних особистостей ісламу, як має надії Ґюлен, Туреччина зможе відновити свою позицію глобального впливу, щоб привести світ до нового часу.
Важливо підкреслити, що ніде у своїй праці Ґюлен не закликає ні до якого виду політичної чи державної діяльності, направленої на те, щоб настав цей новий час. Ґюлен не є політиком або політологом, і він, на відміну від Конфуція й Платона, не закликає до появи нового покоління політичних лідерів. У цьому полягає основна відмінність між Ґюленом і його партнерами по «триалогу» у цьому розділі і наступному. Ідеї Ґюлена, які є відсвіжуванням ширших ідеалів ісламу, не спираються на державну владу заради свого утвердження. Навпаки, Ґюлен фокусується на відновленні культурного, інтелектуального й гуманітарного розуміння, яке приходить таким чином, що звичайні достойні люди, які служать державі, в житті здійснюють свої різні професійні, суспільні й сімейні завдання. «Домініон», про який згадує Ґюлен, не є владою політичних лідерів над усіма, швидше це владицтво й перевага світогляду, яке характеризується миром, знанням, духовністю, толерантністю і любов’ю. Більш того, цей світогляд стає переважним завдяки багатьом людям, які своїми чеснотами і розумним керівництвом стають достойними спадкоємцями Землі.
Ґюлен відводить розділ у «Сатуї наших душ» на перелік якостей спадкоємців Землі, і саме у цьому списку ми бачимо найбільш стислий виклад людського ідеалу Ґюлена, його бачення з ісламської точки зору, в ісламській перспективі. Він вбачає у спадкоємців Землі, або, як він сам називає їх, «людей ідеалу», вісім основних якостей.[28] Ці якості – абсолютна віра, любов, наукове мислення крізь призму ісламу, самоствердження і критика точок зору і перспектив, вільне мислення і повага до вільної думки, суспільна свідомість і перевага до прийняття рішень після консультацій, математичне мислення і художня чутливість.
Цей список видається, з першого погляду, досить відмінним від якостей благородного мужа Конфуція або від достоїнств, які сформулював Сократ, але при уважному розгляді виявляються значні паралелі між усіма трьома. Бездоганна віра і любов для ґюленівського «ідеалу людини» закорінені в ісламській концепції, яка міцно заснована на підкоренні Богу. Залучені до списку віра і любов контекстуалізовані всередині більш широких рамок вічної бази, яку забезпечує підкорення Всевишньому. Цю любов і віру не слід направляти на мирські чи матеріальні речі, і не варто шукати у цих речах остаточного завершення і таким чином направляти цивілізацію вниз по шляху голого матеріалізму й чуттєвості. Любов і віра зосереджують свій погляд на вічних реаліях, як це робили «охоронці» Сократа. Науковий і математичний спосіб мислення для ґюленівських спадкоємців Землі – це перспектива, закорінена в усвідомленні, що Істина є Єдиною, що вона не поділена на різні категорії релігійної істини проти істини наукової, або істина віри проти істини розуму. Для спадкоємців Землі істина є неподільною, вони прагнуть осягнути всю істину з точки зору науки і математики, прагнучи просувати наукове осмислення космосу як надзвичайно складної «святої книги» творення Творця. Подібно до кофуціанського благородного мужа, вони добиваються блискучих результатів у багатьох сферах пізнання, не лише в пізнанні релігійному. У питаннях управління й прийняття рішень спадкоємці Землі діють, маючи на увазі благо всього співтовариства, а не просто особисту вигоду. Більш того, вони цінують роздуми і діалог як кращий шлях до прийняття правильних рішень. Як «охоронці» Сократа, вони піддають одне одного розпитуванням та аналізу, щоб досягти консенсусу, який буде хорошим для всіх. Як «охоронці» Сократа і «благородний муж» у Конфуція, спадкоємці Землі вимогливі до себе і піддають самі себе сумніву, розглядаючи свої ідеї й концепції, постійно покращуючи й очищуючи себе й свої власні думки у своєму стремлінні до істини й чеснот. А також, як «охоронці» й «благородний муж», спадкоємці Землі цінують красоту, де б її не вдалося знайти, і вони знають, що лише шляхом вільного використання думки і творення можуть розвинені душі створити нове бачення світу і людства, у сфері естетики, філософії, управління чи будь-якої.
Основна різниця між спадкоємцями Землі Ґюлена й конфуціанським «благородним мужем» чи «охоронцями» держави Сократа полягає в тому, що перші – мусульмани, і все їхнє існування і світогляд йде з ісламської концепції. Що утримує правління мусульманських спадкоємців …землі від того, щоб перетворитися на пригноблюючу тиранію, так це те саме, що не дає перетворитися в тиранію правлінню сократівських «охоронців» або конфуціанських «благородних мужів», а саме – турбота за все людство і фундаментальне призначення початкової цінності усіх людських творінь завдяки їхній схожості з божественним (обговорювалось у першому розділі цієї книги). Ґюлен детально описує цих спадкоємців Землі. Він говорить:
«Особистість, яка володіє таким характером, завжди буде рухатися від перемоги до перемоги. Однак не задля того, аби руйнувати країни і перетворювати на руїни міста, а заради того, щоби будити й активізувати гуманні думки, почуття й здібності, придати нам сил такою кількістю любові, прихильності й доброзичливості, щоб ми змогли обійняти всіх і вся, відновити зруйноване, вдихнути життя в мертві частини суспільства, стати кров’ю і життям й таким чином текти у венах творінь й існування і примусити нас відчути велике задоволення існування. З усім, чим володіють такі люди, вони є людьми Господа, і як його намісники завжди знаходяться в контакті зі всесвітом. Усі їхні дії й положення знаходяться під контролем і наглядом. Усе, що вони роблять, вони виконують так, ніби це слід представити Творцю на контроль. Вони відчувають завдяки Його відчуттям; вони бачать Його поглядом; вони черпають свій взірець мови з Його Одкровення; вони подібні до померлого в руках упорядника перед Його Волею; величне джерело їхньої сили – це їхня свідомість власної слабкості, нездатності й убогості перед Його обличчям, і вони завжди намагаються зробити все, що в їхніх силах, і не допустити помилок, щоб у найкращий спосіб використати цей неосяжний скарб».[29]
«Спадкоємці Землі» Ґюлена – це явно не завойовники в ім’я Господа чи ісламу. Це не джихадисти, які ведуть війну проти невірних. Ні, вони є людьми надзвичайних чеснот, добра і любові, які повністю віддані вищим ідеалам і прагнуть створити світ, в якому у всіх людей були б можливості реалізувати сповна свій людський потенціал у всіх сферах життя, від самої земної до самої піднесеної. Більш того, це світ, в якому члени суспільства самі є надихаючим прикладом цієї повністю реалізованої людяності.
Ці люди ідеалу є центром працездатного, хорошого й усталеного суспільства. Без них та ідеалів, і людей, які ці ідеали уособлюють, спадщина суспільства виявляється у кращому разі применшеною, а добро, якого у ньому випадає, як здається, досягти, виявляється ефемерним. Ґюлен:
«Якщо чиновники, які правлять державою, обираються на підставі чистоти й праведності свого характеру, своїх думок і почуттів, то можна сказати, що ця держава могутня і благородна. А уряд, який призначає на посаду чиновника, який не володіє вищезазначеними якостями, сам виявляється недостойним називатися урядом, і влада його не буде довготривалою. Адже недостойна поведінка чиновника рано чи пізно плямою ганьби ляже на сам уряд і стане для нього смертним вироком у совісті народу».[30]
Влада сили не довготривала. Вічною є лише влада справедливості. Не сьогодні, так завтра вона обов’язково отримає перемогу. І тому істинно великою є та політика, яка дотримується не сили, а справедливості.[31]
Ґюлен, як і його партнери з «триалогу», наполягає на тому, що благо суспільства напряму залежить від високих якостей тих, хто його очолює. Більш того, лідери та інші члени суспільства, які втілюють ці якості, покладають свої власні амбіції на жертву добру в цілому. Вони повністю віддані служінню людству, ніколи не перестаючи думати про майбутнє. Вони знаходять свою основу у вічних духовних цінностях і оцінюють якості усіх наукових і технологічних досягнень з точки зору цих вічних цінностей. Ґюлен говорить про них:
«Вони абсолютно любитимуть правду і заслуговуватимуть на довіру, і підтримуючи істину скрізь і всюди, завжди будуть готові покинути свої сім’ї й оселі, якщо це буде необхідним. Не маючи прихильності до мирського, задоволень та розкошів, вони будуть використовувати дані їм Богом таланти для того, щоб принести користь людству і посіяти зерна щасливого майбутнього. Потім, постійно шукаючи допомоги й успіху в Бога, вони зроблять усе, що в їхніх силах, аби захистити ці зерна від шкоди подібно до того, як курка захищає свої яйця. Їхнє життя буде повністю присвячене цій істині… Ці нові люди поєднають в собі глибоку духовність, широке пізнання, здорові думки, науковий темперамент і мудру дійсність. Ніколи не задоволені тим, що вони знають, вони будуть постійно поглиблювати пізнання: пізнання себе, природи і Бога».[32]
У цьому місці Ґюлен описує ідеальних людей, як тих, які уникають вічних спокус, про які згадує Сократ у «Державі», а саме прихильності до світських утіх, багатства й особистого комфорту. Люди ідеалу Ґюлена, подібні до сократівських «охоронців», не піддаються спокусам такого роду, оскільки їхня натура є такою, що вона завжди прагне до пошуку вічних задоволень та істин натомість тимчасових. Так само, як Сократ і його охоронці, вони ніколи не задовольняються собою й своїм пізнанням. Вони завжди рухаються далі й вище, прагнучи нових вершин пізнання, чеснот, доброти й істини. Для Ґюлена лише тоді, коли турецьке суспільство, та й усі суспільства, складатимуться з подібних особистостей (або ж уплив цих особистостей стане найбільш відчутний), людська цивілізація повернеться до життя, світла, життєвої сили і здоров’я, а не до кончини й розпаду.
І знову – бачення Ґюленом влади поширене й функціонує виразно аполітично. Його проповіді й праці самі по собі не містять системи управління чи політичної теорії, як ми це спостерігаємо у Конфуція чи у Платона в «Державі». Ґюлен – мусульманський проповідник і теолог, а не політичний діяч чи політолог. Він не звертається до своїх слухачів зі спеціальними закликами балотуватися на якісь посади чи очолювати уряд. Він не закликає до розпуску нинішніх систем управління. Хоча його бачення суспільства, природно, включає людей ідеалу на ведучих посадах в уряді, він більшою частиною не торкається цього детально. Натомість Ґюлен говорить про суспільне лідерство, яке розчинене в суспільстві, у багатьох професіях. Люди ідеалу формуватимуть суспільство, повністю зосереджуючись на своїх улюблених заняттях як вчені, учителі, бізнесмени, робочі, батьки, державні службовці тощо. Уявляється масовий рух людей, які потім будуть обирати демократичним шляхом тих, хто втілює ідеали чеснот, щоб служити державі й управляти нею. Кінцевий результат однак не відрізняється для Конфуція, Платона і Ґюлена: існування стабільного, ґрунтовного суспільства, яке існує для своїх громадян, адже ним управляють люди, які втілюють найвищі можливі ідеали людської чесноти і досконалості.
Отже, кожен з учасників нашого трилогу зі своїм власним світоглядом і кожен у свою історичну епоху чітко сформулював для нас головні умови того, що є необхідним, аби жити достойним життям і на особистому, й на колективному рівні. Ця головна умова – чесноти, інтелектуальні й моральні. Люди живуть найбільш повним і тому щасливішим життям, коли вони ставлять собі за мету розвивати моральні й інтелектуальні чесноти. Більш того, суспільство в цілому добивається найвищого й найбільш плідного розквіту, коли ним керують особистості, які уособлюють моральні й інтелектуальні чесноти, які здібні побачити, що є благом для всіх, а не благом для небагатьох привілейованих або ж лише для самих себе. Ці доброчесні люди керуватимуть суспільством таким чином, що всі його члени матимуть багато можливостей розвивати в собі людські здібності до вищих з можливих ступенів.
І насамкінець виникає питання: звідки беруться ці доброчесні люди? Де знайти таких людей з високою мораллю і здібностями керувати, направляти наше суспільство і колективне існування до чеснот, істини, справедливості? Можливо, ці люди приходять до нас з небес, повністю сформовані й готові правити? І серед нас живуть божественні створіння? Ні, ці люди – повністю люди, не божественні створіння, вони народжені від людей – матерів і батьків і їх потрібно було виховувати й вчити, щоб вони стали зразками чеснот, потрібних суспільству, для його повнішого існування. Усі троє учасників нашого «трилогу» погоджуються на тому, що освіта є тим засобом, завдяки якому ми як спільнота людей отримуємо з свого середовища ці особистості. Тому у нашому наступному розділі ми звернемося до відповідних теорій освіти.
[1] Confuciys. The Analects. Trans. David Hinton. Washington, D. С.: Counterpoint, 1998. P. 146.
[2] Ibid., р. 132.
[3] Малявин В. Конфуций. М.: Молодая гвардия, 2007. С. 352.
[4] Confucius. The Analects. P. 188 – 189.
[5] Ibid., р. 189.
[6] Plato. The Republic. Trans. Richard W. Sterling and William С. Sсott. New York: W. W. Norton, 1985. P. 277 – 278.
[7] Ibid., р. 49.
[8] Ibid., р. 212.
[9] Gülen M. F. The Sstatue of Our Souls. Revival in Islamic Thought and Activism. New Jersey: The Light Inc. 2004 P. 5ff
[10] Ibid., р. 125 – 126
[11] Gülen M. F. Toward a Global Civilization of Love and Tolerance. New Jersey: The Light Inc. 2004 P. 128 – 130
[12] Gülen F. The Sstatue of Our Souls. Р. 135.
[13] Ibid., Р. 135 – 136.
[14] Gülen M. F. Toward a Global Civilization of Love and Tolerance. P.113.
[15] Thompson, Laurence G. Сhinese Religion: An Introduction. Fifth еdition. Belmont, CA: Wadsworth Publishing Company, 1996. P. 13.
[16] Confucius. The Analects. P. 127.
[17] Малявин В. Конфуций, с. 242.
[18] Там само. С. 349.
[19] Confucius. The Analects. P. 11.
[20] Малявін В. Конфуцій. С. 222.
[21] Plato. The Republic. P. 41.
[22] Ibid., р. 165.
[23] Gülen. The Statue of Our Souls. P. 124.
[24] Ibid.
[25] Ibid.р.119
[26] Ibid., р. 5.
[27] Ibid.
[28] Ibid., р. 31 – 42.
[29] Ibid., р. 29.
[30] Гюлен Ф. Критерии или Огни в пути. М. 2006. С. 182.
[31] Gülen M.F. Pearls оf Wısdom. P. 73.
[32] Gülen M. F. Toward a Global Civilization of Love and Tolerance. P. 82.
- Створено .