Ґюлен, Конфуцій і Платон про освіту
Попередній розділ завершився питанням про походження благородних мужів, філософів-царів або спадкоємців землі. Це ті назви, які Конфуцій, Платон і Ґюлен відповідно дають своєму баченню ідеальної людини, якій судилося повести за собою суспільство, якщо воно, суспільство в цілому, має стати хорошим і справедливим. Де ці люди? Як нам знайти їх? Де їх шукати?. Відповідь, зрозуміло, очевидна, нехай і не дуже втішна. Вони – це ми, точніше, нам слід стати ними. Мета усіх трьох систем освіти – щоб усі люди у максимально можливому ступені актуалізували в собі людський ідеал, який зберігається в них. Фраза «у максимально можливому ступені» однак, визнає, що багато людей, можливо, навіть більшість, не досягнуть цього високого рівня можливостей людини. Як ми бачили на початку попереднього розділу, Конфуцій, Платон і Ґюлен чітко проводять різницю між зрячими і сліпими, між масами звичайних людей, які зосередилися на земних реаліях, і тими, які прагнуть більш високого. Тобто, хоча всі мають потенціал стати, завдячуючи їхньому вродженому людському єству, ідеальними людьми, більшість не зробить цього, або ж досягне цього лише частково або непослідовно.
Для тих, хто не зміг-таки актуалізувати людський ідеал, так само залишається злободенне питання: як вони зробили це? Які методи чи механізми створили таке становище, що вони змогли розвинути себе до такої міри? Відповідь одна й та сама від кожного учасника нашого «трилогу»: завдяки освіті. Освіта – ось та широка основа, на якій тримаються зусилля актуалізувати повну чи ідеальну людяність. І Конфуцій, і Платон, і Ґюлен формулюють свої особливі теорії освіти свого світогляду, при цьому у такій мірі, що без цього компонента – освіти – руйнується уся будівля системи. Більш того, кожен з них бачить і формулює особливий тип освіти, яка виявить і максимізує найвищі можливості досягти того рівня розвитку характеру людини, до якого вона прагне. Для Конфуція, Платона і Ґюлена всеосяжна освіта під необхідним керівництвом є головною умовою розвитку найвищого людського ідеалу. Отже, соціальні структури мають спочатку будуватися навколо механізму такої освіти, щоб суспільство змогло висунути з свого середовища своїх власних і вищих лідерів.
Як ми бачили у попередньому розділі, конфуціанство існує у якості суспільно-політичної теорії такою ж, якщо не більшою мірою, як і в якості релігійної філософії. Формулюючи різницю між звичайними людьми і «благородним мужем», Конфуцій розвиває свою думку, що гармонія у суспільному й політичному житті народу настає тоді, коли правлять «благородні мужі». Наслідуючи ці ідеї, конфуціанство багато століть існує в Китаї у якості філософської теорії суспільного й політичного розвитку, який дає людям освіта, щоб підготувати їх до різних рівнів державної служби, включно до посад радників імператора. Конфуцію, однак, були цікаві усі люди взагалі, а не лише майбутні правителі, і все суспільство в цілому. Девід Хінтон у передмові до свого перекладу «Бесід і суджень» пояснює, що для Конфуція ритуал охоплював значно ширшу сферу, ніж просто говорити належні слова старшому чи носити одяг відповідних кольорів під час свята. Ритуал включає в себе відповідне становище особи у складному павутинні взаємовідносин, які складають людське життя, – взаємовідносини з батьками, братами і сестрами, старшими родичами, імперською владою, шанованими історичними текстами тощо. Жити життям лі, або відповідаючи ритуалу, у цьому сенсі, звісно, означає залучення широкого кола егалітарних принципів, в яких і був в основному зацікавлений Конфуцій. Це такі принципи, як суспільна справедливість, правління у відповідності з тим, що приносить добро всьому суспільству (а не лише правителям), а також та роль, яку відіграють інтелектуали у керівництві суспільством і критиці уряду. Хінтон пише:
«Для Конфуція співтовариство Ритуалу залежить від цих егалітарних елементів, вони насамкінець покладаються на освіту і розвиток членів суспільства. Назвати внесок Конфуція у цьому плані епохальним означає недооцінити його. Він був першим професійним викладачем в Китаї, засновником ідеї широкої моральної освіти, і, крім цього, він створив класичні тексти, які визначили суть змісту цієї освіти. І, ніби цього було недостатньо, він також встановив довгостроковий принцип егалітарної освіти – що всі люди мають отримувати освіту у тому чи іншому виді, що це є необхідністю для здоров’я морального співтовариства. Він сконцентрував свою увагу на освіті інтелектуалів, яка була, за необхідності, більш глибокою, ніж освіта для широких мас, але він вважав, що навіть така освіта має бути доступною кожному, хто до цього прагне, яким низьким не було б походження цієї людини. Потрібно відмітити, що не лише сам Учитель був вихідцем з досить скромного середовища, а й більшість його учнів також».[1]
Конфуціанське преклоніння перед освіченістю, в сутності, є преклонінням перед людською сутністю, перед самими людьми та їх співтовариством і перед людяністю як головною моральною чеснотою, яка одночасно визначає, що означає бути людиною і що є якорем для хорошого, стабільного суспільства. Без цієї базової основи суспільство просто не діє, оскільки люди, які його складають, функціонують навіть не на рівні, який можна назвати «людським».
Коментатори як всередині китайської традиції, так і поза нею, зазвичай називають конфуціанського «благородного мужа» «вченим» – через дуже високі вимоги до рівня освіти, якого мали досягти ті, хто хотів досягти хоч якогось рівня на державній службі. Більш того, для Конфуція освіта є мірилом чеснот. У «Бесідах та судженнях» наводиться такий епізод:
«Учитель спитав:
– Тобі випадало почути про шість заповідей і шість обманів?
– Ні, відповів учень Лю.
– Тоді сідай, і я розповім тобі, – сказав Учитель. – Любити людство і не любити навчання: це обман дурості. Любити мудрість і не любити навчання: це обман марнотратства. Любити щирість і не любити навчання: це обман введення в оману. Любити точність і не любити навчання: це обман нетерпимості. Любити хоробрість і не любити навчання: це обман ганебності. І любити рішучість і не любити навчання: це обман необачності».[2]
На цьому прикладі Конфуцій пояснює, що намагатися реалізувати які-небудь чесноти життя і служіння без навчання є варіант обману, введення в оману. Чесноти якимось чином не стають чеснотами, якщо їх не супроводжує навчання чи освіченість, якщо вони не отримані шляхом навчання, освіти. У іншому місці «Бесід і суджень» Конфуцій говорить:
«Я проводив дні без їжі і ночі без сну в надії очистити свої помисли і прояснити свідомість. Однак це не приносило мені користі. Подібні вчинки – вони не можуть жодним чином зрівнятися з старанним навчанням».[3] Старанне навчання і освіта розвивають моральні чесноти – чистоту серця і помислів. Традиційна аскетична поведінка, таке, як піст чи позбавлення сну, не є ефективними.
Конфуціанські «благородні мужі» старанно вивчали і випробовували на практиці те, що пізніше стали називати класичними конфуціанськими текстами, або конфуціанським каноном. З часом тексти канону розширювались, але більш древня і шанована частина канону, яку часто називають «писанням», включає в себе п’ять текстів: «Шу Цзин» («Книга історії»), «Ши Цзин» («Книга пісень»), «І Цзин» («Книга змін»), «Чун Чіу» («Весни та осені») й «Лі Цзин» («Книга Ритуалу»).[4] Конфуціанські благородні мужі були вченими, чиї пізнання в текстах цих та інших книг дозволяли їм стати достойними і служити державними чиновниками, губернаторами провінцій і радниками імператора. У різних текстах конфуціанського канону міститься багато вказівок на те, як розвинути такі риси характеру, які відповідатимуть класичним чеснотам – людяності, пристойності, розсудливості, чесності, непідкупності, бережливості, синовій шанобливості, доброзичливості, щирості. До того ж вони мали досконало опанувати музику, поезію тощо. У «Бесідах і судженнях» ми читаємо:
«Учитель сказав:
– Як це сталося, учні мої, що ніхто з вас не опановує «Пісні»? Завдяки «Пісням» ви можете надихати людей на те, щоб вони направляли свій погляд вглиб себе, збирати людей разом і давати їм можливість висловити проблеми. Завдяки «Пісні» ви служите своєму батькові, коли ви вдома, і вашому пану, коли ви поза домівкою, і ви вивчаєте назви численних птахів, тварин і рослин.
Потім учитель сказав своєму синові Бо Юю:
– Чи вчив ти «Чжоу Нан» і «Шао Нан» (два перших розділи у «Книзі Пісень» – прим. авт..). Поки ти не засвоїв хоча б їх, житимеш так, ніби ти стоїш обличчям до стінки».[5]
Отже, вивчення «Книги Пісень», тобто музики і поезії, життєво необхідні для саморозвитку, уміння правити й служби – як для власної сім’ї, так й імператору. Без цих навичок життя стає подібним перебуванню «обличчям до стіни». У цьому спостерігається резонанс з платонівською алегорією печери. Не засвоївши хоча б першого розділу «Книги Пісень», майбутній благородний муж має схожість з мешканцями печери Платона, які застигли, спостерігаючи тіні на стіні, ніби це – кульмінація всієї реальності. Лише завдяки вченню людина зможе відвернутися від стіни і направитися назустріч світлу пізнання. Лише ті, хто має пізнання, зможуть поповнити потребу суспільства у міцних сім’ях, хороших правителях й імператорі, що має мудрих радників. Без цих якостей суспільство зануриться в хаос.
Шлях до освіти завдяки класичним текстам передбачав більше, ніж просто вивчити мистецтво та науку управління. Конфуціанська освіта ні в якому разі не вузьке за визначенням. Як вказують навіть назви класичних книг конфуціанського канону, вчені-конфуціанці вивчали різні дисципліни, такі як музика, поезія, історія і ритуал, що на перший погляд може здаватися необов’язковим для отримання знань у сфері управління. Учені були хорошими виконавцями на різних музичних інструментах, були чудовими поетами і декламаторами, ставали майстерними краснописцями. Це лише деякі з прикладів пізнань, необхідних для вченого в конфуціанському сенсі. Теорія конфуціанства стверджує, що подібна освіта і навчання розвивають складний характер у необхідному напрямку. Очевидний натяк на це в уривку з «Бесід і суджень»:
«Кажуть: ритуали, ритуали! Невже це лише приємне видовище яшми і шовку? Говорять: музика, музика! Невже це лише звуки струн і дзвонів, які пестять слух?»[6]
Це звучить натяк на те, що викладається дещо більше, ніж просто механізм ритуалу і музики. Звісно, в ритуалі і музиці є початкові цінності, яких достатньо, щоб виправдати стремління пізнавати їх. Однак Конфуцій висловлює ідею, що навчання цим предметам дозволяє добитися ще чогось, крім рівня відповідності в одязі чи гри на різноманітних музичних інструментах. Вже процитований вище уривок про «Книгу Пісень» вміщує аналогічне припущення, а саме, що навчання музиці забезпечує дещо в освіті, що виходить за рамки звичайного виконання пісень чи історії музичної традиції.
Ми бачимо проблиски того, що Конфуцій говорить про людську натуру та її глибину. Навчання музиці, поезії й ритуалу дає механічне оволодіння музичними інструментами, словами і діями, що само по собі, звісно, є корисним. Однак на більш глибокому рівні оволодіння цими предметами розвиває людяність характеру, що є більш важливим. Музика розкриває частину людського духу таким чином, як це не може здійснити ніщо інше. Володіти яким-небудь музичним інструментом і чути музику на вищому рівні вимагає піднесеного навчання про піднесення найбільш тремтливої частини людської натури. Те саме стосується поезії або каліграфії. Обидві вони потребують надзвичайно тонких і загострених можливостей усвідомлення і вияву духу, і на рівні механічного руху руки чи голосу, і на рівні душі.
(На жаль, обсяг тексту цього розділу не дозволяє провести цікавого, з мого погляду, порівняння між артистичними досягненнями учених-конфуціанців та ісламськими краснописцями, адже ті й другі за джерело свого натхнення мають відповідні філософські або релігійні переконання. – Прим. авт.)
У цьому полягає одне з основних положень Конфуція. Благородні мужі стають такими завдяки розвитку цієї наперед присутньої здібності в собі, яку вони поділяють з усіма людьми та яку вони актуалізували в собі завдяки освіті й дисципліні. У міру того, як вони розвивають в собі ці можливості, росте їхній вплив на інших людей, оскільки всі люди, і освічені й неосвічені, володіють натурою, яка відчуває музику та іншу красоту. Музика підказує людям, що потрібно поглянути вглиб себе, об’єднатися з іншими і проявляти свої почуття. Учені, які оволоділи мистецтвом музики, викликають натхнення в інших людей. Ця здібність складає частину їхнього те (про що вже йшлося у попередньому розділі).
Конфуціанські «благородні мужі» втілювали інтелектуальний і моральний ідеал людини в китайській думці упродовж багатьох століть, фактично до приходу до влади Мао та комуністів. Ці носії літературної освіти і моральної вищості визначали істинну людяність в її найбільш величній, піднесеній формі, і складається картина високої інтелектуальної й артистичної витонченості, ретельної культивації особистості, вишуканої пристойності й форми, а також чудової моральної елегантності. Більш того, цього вдавалося досягнути завдяки невпинній практиці, тобто їхніми власними зусиллями. Багато гуманістичних систем ставлять на перше місце, як і в конфуціанстві, те, чого людина досягла власними зусиллями, на противагу тому, що досягнуто завдяки допомозі Господа чи долі. Конфуцій говорить нам, що основна людська натура однакова для всіх. Те, що у підсумку відрізняє людей одне від одного, це наука і практика, якими вони займаються завдяки власній рішучості. Такі люди по праву володіють титулом «благородні мужі», інші, хто не досяг такого визнання, мають бути вдячними, якщо ними правитимуть такі люди, і розглядати їх як приклад істинного людського життя і належної поведінки. За Конфуцієм, характер благородного мужа має моральний вплив та оточуючих таким чином, що вони самі відчувають необхідність у благородних вчинках або у крайньому разі в утриманні від низьких. Ці люди, які не лише покращують своє власне життя, вони покращують життя оточуючих завдяки своєму прикладу й управлінню. Як ідеальні люди, які актуалізувалися у суспільному й політичному житті, вони стають прикладом можливостей освіти і розвитку в житті людини.
Якби «благородних мужів» Конфуція перенести крізь час і простір в ідеальну державу Платона, їх би там наслідували і запросили посісти місце серед «охоронців». Обидва варіанти ідеалізованої людини містять в собі ідеї високого морального розвитку і служіння суспільству шляхом управління ним. Що також об’єднує їх – це ідея, що лише ті, хто довів свою здатність до управління, має дійсно правити. Отже, політична модель, яку передбачали обидва філософи, – це демократія на противагу аристократії крові. Ті, хто цього достойний, мають правити, й ті, хто цього недостойний, будуть управлятися іншими або їм допомагатимуть управляти собою. Достоїнство визначається системою освіти, отже, шлях до посади охоронця в ідеальній державі Платона, як і конфуціанська стежка до державної служби, вимагає серйозної формальної освіти й розвитку здібностей.
Ідея Сократа про освіту для охоронців, а також для всіх інших верств у добре налагодженому суспільстві пронизує всю «Державу». У книгах 2 і 3 детально обговорюються специфічні компоненти курсу навчання. У більш пізніх книгах обговорюються моральні переваги математичної освіти, а далі пояснюється перевага пропонованої Сократом ідеї меритократії: її порівнюють з чотирма неправильними формами правління. Це тимократія, олігархія, радикальна демократія й тиранія. Детальне обговорення усіх цих розділів книги не входить до наших завдань. Натомість я пропоную вам синтез сократівського розуміння того, що ж саме є добре організованим суспільством, хто є тими, хто управляє, як охоронці й яким чином цих охоронців слід відрізняти і виховувати в якості таких на благо суспільства в цілому. Можливо, краще почати з сократівського «Міфу про метали» з книги 3.
Спеціалісти з дослідження релігій наголошують, що «Міф про метали» є характерним для платонівської функціональної теорії релігії. Тобто, релігійний міф та історія виконують корисні функції в суспільстві й неважливо, чи мали вони місце в дійсності. Істини, які містяться у міфі чи історії, є метафізичними або філософськими, які існують попри відсутність реальних фактів самої історії. Історія Сократа про метали є саме такою – фантастичним міфом, народженим уявою, яка ілюструє філософську істину про реальність, у даному разі про відмінності між здатністю та можливостями людей, або ж у тому, що Сократ називає «природними здібностями». Міф цей такий:
Джерелом походження всіх людей є Мати –Земля. Однак боги розмістили в землі метали – золото, срібло й залізо – таким чином, що хоча всі люди походять з одного джерела, кожен відрізняється від інших вмістом певного металу у ньому. Деякі люди – «золоті», тоді як інші – «срібні» або «залізні». Таким чином міф пояснює в літературній формі істину, існуючу в реальності. Суміш металів у людському середовищі пояснює той факт, що хоча у двох «золотих» батьків, напевно, народиться «золотий» нащадок», з таким само успіхом він може виявитися «срібним» або «залізним». Немає жодної гарантії, що з золота народиться золото, а з срібла – срібло. Золото може породити срібло, а срібло – залізо. У схемі Сократа охоронці – золоті, солдати – срібні, а ремісники й селяни – залізні. Усі ці ролі є необхідними, частиною єдиного цілого, що складає суспільство. Однак всередині цього базового егалітаризму існує своя ієрархія: золоті мають правити усіма, включно з собою. Лише ті, у кому проявляються характеристики золота, мають правити. Ті, в кому наявні характеристики срібла чи заліза, мають виконувати суспільні обов’язки, властиві цим металам. Отже, суспільство має бути структуроване таким чином, щоб приділяти увагу особливим металам у кожній особистості – щоб тим, у кому проявляється золото, не доручалися залізні роботи, а ті, у кому переважає залізо, не виконували обов’язків золота. Хаос наступає, коли люди опиняються на посаді, роботі або відповідальності, які не співвідносяться з їхніми вродженими здібностями або нахилами. Природний метал людей, їхні вроджені таланти й здібності слід розрізняти, направляти й виховувати заради блага існування суспільства.[7] Цього можна досягти завдяки освіті.
Упродовж всієї книги Сократ говорить про випробування та перевірки, які мають відбуватися, щоб старійшини могли визначити, яким є їхній «метал», або ж після перевірки піклуватися, щоб «метал» у кожному розвивався й актуалізувався повною мірою. Кожен отримує базову освіту, але потім переходить на спеціалізоване навчання – після того, як визначаться його природні здібності і нахили. На кожному рівні люди отримують освіту, націлену на вияв у них найкращих людських можливостей, а також найбільш повний прояв їхнього металу. Найкраща освіта досягається також балансом між душею й тілом. Сократ пояснює в книзі 3, що ті, хто отримує надмірне навчання у сфері музики й поезії за рахунок розвитку своїх фізичних чи спортивних можливостей, стають м’якими, слабкими і млявими. І навпаки, ті, хто отримує лише атлетичну освіту без уваги до розвитку сприйняття красоти, стають агресивними і намагаються вирішити проблеми за допомоги агресії та насильства.[8] Люди багатогранні і мають отримувати таку освіту, яка допоможе досягти свого вищого потенціалу людяності і особистостей з особливими обдаруваннями чи «металами», притаманними лише їм.
Ті, хто має дар охоронця, звичайно ж, отримають дуже серйозну і ґрунтовну освіту, оскільки відповідальність за управління цілою державою тримається на їхніх плечах. Книги 2 і 3 присвячені освіті, яку мають отримати охоронці. Наводимо уривки, які відрізняються своєю неординарністю стосовно жорсткого і ретельно опрацьованого плану для охоронців, який може здатися недостатнім і підпасти під цензуру тих, хто сьогодні живе на Заході. Сократ стверджує, що охоронці не мають знайомитися з певними видами музики, літератури або драми, оскільки ті мають тенденцію створювати визначені якості душі, які в результаті впливають на здатність охоронців вирізняти хороше і правити певним чином. Багато класичних творів античного й грецького світу, такі як праці Гомера й Гесіода, не входять до списку того, що можна читати охоронцям, оскільки вони показують, наскільки позитивні герої типу Ахіллеса чи навіть боги поводяться далеко не позитивно. Деякі ролі в драматичних творах також протипоказані майбутнім охоронцям, оскільки виконання таких ролей в театрі означає необхідність імітувати або зображувати аморальну, або, як мінімум, проблематичну поведінку персонажів, і це може розвинути в їхніх душах здатність до таких вчинків. Душі охоронців мають оберігатися і ретельно розвиватися з раннього дитинства, щоб у глибинах своєї особистості вони були схильні до добра, краси, порядку і справедливості. Їхня роль охоронців вимагає цих душевних якостей, і тому слід старанно піклуватися про створення у них цих якостей з самого початку і збереженні у майбутньому. У книзі 2 Сократ говорить про юних охоронців: «у цьому ніжному віці вони надзвичайно вразливі, отже, схильні сприймати будь-яку модель з тих, що їм представлять».[9] Далі він захищає цензуру в тому, що стосується деяких видів поезії й інших видів артистичного самовираження:
«Інакше наші охоронці, виховуючись на зображеннях пороку, ніби на дурному пасовищі, багато такого зберуть і поглинатимуть – день у день, потрошку, але в численних зразках, і з цього непомітно для них самих складеться в їхній душі деяке єдине велике зло».[10]
Весь час педагоги враховують, що саме душі людей, особливо охоронців, вони розвивають і виховують. Сократ стверджує, що оскільки освіта відбувається на рівні душі, освіта у сфері мистецтва і музики, вірогідно, є найважливішим компонентом навчання. Він пояснює це своєму учню Главкону:
«Ось, Главконе, – сказав я, – у цьому найголовніше виховне значення музики і поезії: ритм і гармонія глибше за все проникають в душу і найсильніше її торкаються; вони несуть з собою благовидість, а вона робить благовидною і людину, правильно виховану, якщо ж ні, то навпаки. Хто вихований як треба, той дуже гостро сприйме різні упущення, недогляд чи природні недоліки. Її роздратування чи, навпаки, задоволення будуть правильні; вона схвалюватиме те, що прекрасне, і прийнявши його в свою душу, буде насичуватись і сама стане бездоганною; а потворне (ганебне) вона правильно піддасть осудженню й зненавидить з юних літ, навіть раніше, ніж зуміє сприйняти розумне мовлення; коли ж настане пора такого мовлення, вона полюбить його, усвідомлюючи що воно для неї прийнятне за вихованням».[11]
Найголовніше у цьому – душа, або внутрішнє «я», те, що у наш час, мабуть, назвали б характером людини. Його потрібно розвивати всебічно, у будь-який спосіб та кожен компонент освітньої програми. Як конфуціанські вчені, охоронці Сократа отримують інтенсивну освіту у багатьох дисциплінах, включаючи музику, поезію, гімнастику, математику й інші сфери. І метою всього цього є виховання особистостей, які в самій глибині своєї душі тягнуться до справедливості, добра і гармонії. Лише таким людям можна довіряти управління всією державою. Лише з такими людьми у керма корабель держави буде в безпеці пливти часом небезпечними водами світу.
Таке бачення освіти для всіх, особливо для охоронців, стає центральним визначенням справедливості, за Сократом, що є центром всього змісту в «Бесіді». Починаючи з книги 1 і далі, дискусія знову і знову повертається до концепції справедливості і до того, як дати їй визначення. На завершення книги 4, після двох попередніх, де він обговорює освіту охоронців, Сократ дає визначення справедливості, яке тісно пов’язане з описаною ним моделлю освіти:
«Воістину справедливість була в нас чимось у такому сенсі (але за змістом не у зовнішніх виявах людяності) достеменно внутрішнього впливу на самого себе і на свої здібності. Така людина не дозволить жодному з її душевних начал виконувати чужі завдання або докучати втручанням: вона правильно відводить (кожному з цих начал) дійсно те, що їм відповідає; вона володіє собою,приводить себе до ладу і стає сама собі другом; вона складає три начала своєї душі, як три основних тони співзвуччя – високий, низький, середній і проміжні, і так з множинності досягає власної єдності, розсудливості й злагодженості. Такою вона є у своїх діях, коли торкаються вони підприємництва, фізичної культури, занять політикою чи ділової активності. У всьому цьому вона вважає і називає справедливою і прекрасною ту діяльність, яка сприяє збереженню вказаного стану, а мудрістю – уміння керувати такою діяльністю».[12]
Це означає, що сама справедливість залежить від людей різних професій і різного становища в суспільстві, яких з дитинства виховували на принципах красоти і добра. Більш того, суспільство, яке покладається на управління таких людей, має бути структуроване у такий спосіб, щоб відроджувати ці типи людей для свого подальшого розвитку. Таким чином, освіта відіграє в суспільстві провідну роль. Освіта – це шлях, яким іде розвиток кращого в людині, і кращі форми навчання – це ті, які мають своєю основною метою (і при цьому неважливо, про який предмет йдеться) розвиток людської душі, яка сприймає справедливість, красоту і добро. Без таких особистостей на всіх своїх рівнях суспільство гине.
Ґюлен з його ісламським світоглядом, віддалений на багато століть і від Конфуція, і від Сократа, представляє нам у цілісності теорію освіти, душі і розвитку людини, яка багато в чому має багато спільного з ними. Як і його древні колеги, він уявляє людину, яка є тілесною, ментальною (розум) і духовною. Кожне з цих начал слід розвивати відповідним чином для того, щоб досягти повного потенціалу людини, і цей розвиток досягається шляхом освіти. Ґюлен пояснює:
«Ми – творіння, які складаються не лише з самого тіла, чи розуму, чи почуття, чи навіть духу. Ми є гармонійними створеннями з усіх цих компонентів. Кожен з нас – це тіло у путах потреб, так само, як і розум, який має більш тендітні і життєво важливі потреби, ніж тіло, і якого рухає в житті занепокоєність про минуле і майбутнє… більш того, кожна людина – це творіння, що має відчуття, які неможливо задовольнити розумом, і створення духу, засобами якого ми набуваємо нашу сутнісну людську значимість. Кожна особистість – це усе це разом. Коли чоловік чи жінка, навкруги яких обертаються усі системи, розглядатимуться як творіння з усіма цими аспектами, і коли всі наші потреби будуть задоволені, ми набуваємо істинного щастя. З цієї точки зору, істинний людський прогрес і розвиток нашої сутності можливі лише шляхом освіти».[13]
Ми бачимо перетинання з сократівським визначенням особистості з її трьома рисами: розумом, або душею, устремліннями і тілом. Усе слід розвивати відповідним чином. Вони мають діяти у встановленому порядку в людині заради повної актуалізації особистості. Ґюлен висловлює у наведеному вище уривку аналогічні почуття, а саме, що кожна людина – чоловік чи жінка – являє собою складний комплекс компонентів, які слід розвивати в собі й організовувати гармонійно заради прогресу людства.
Ці твердження, як й інші, формують частину ширшого обговорення історії, в якому Ґюлен простежує розвиток цивілізацій як Сходу, так і Заходу. Він стверджує, що хоча цивілізація Заходу домінувала в світі упродовж останніх тисячоліть і забезпечувала ведучу роль в науці й технологіях, світогляд сучасного Заходу є матеріалістичним, і як такий він неповноцінний. Це означає, що західний світогляд розглядає людину більшою мірою в матеріалістичних термінах і прагне до здійснення цих устремлінь у цих самих редукованих термінах. При такому підході виявляються принесеними в жертву інші виміри особистості, духовні, і така пожертва викликала багато соціальних криз. Частина бачення майбутнього у Ґюлена включає в себе комбінацію кращого із західної культури, яка є науковою й технологічною, з кращим, що є в культурі східній, тобто духовній і моральній, щоб створити більш розвинену і цілісну культуру людства, яка веде нашу існуючу реальність до нової епохи.[14]
Для Ґюлена, як і Сократа, і Конфуція, ні окрема особистість, ні суспільство в цілому не досягають розвитку свого потенціалу до вищого ступеня без освіти. Ґюлен бачить освіту як засіб, завдяки якому люди стають істинними творіннями, якими їх створив Господь. Таким чином,здобуття освіти є найважливішим завданням в житті. Він говорить:
«Головний обов’язок і основна мета життя людини – шукати розуміння. Зусилля для досягнення цього, відоме як освіта, є процесом покращення, за допомоги якого ми здобуваємо в духовному, інтелектуальному і фізичному вимірах нашого єства ранг, призначений нам. Наш головний обов’язок – досягти бездоганності й чистоти у наших помислах, поглядах і вірі. Виконуючи свій обов’язок служіння Творцю, Годувальнику і Покровителю, проникаючи в таїну творіння завдяки нашому потенціалу і здібностям, ми прагнемо досягти рівня істинної людяності і стати достойними благословенного вічного життя в іншому, піднесеному світі».[15]
Ґюлен розміщує вчення і освіту на фундаментальний рівень людської цілеспрямованості. Стати людиною – мета життя людини, і це відбувається шляхом навчання і пізнання. Ґюлен як мусульманин ставить це в рамки ширшого контексту служіння Богу. Це можна з рівним успіхом поєднати з аристотелівським контекстом, в якому мета чи функція всього – бути собою повністю і безперечно, і все від природи осяяне внутрішніми компонентами і здібностями до того, щоб бути бездоганно собою, якщо цьому сприяють умови. Люди народжуються зі здібностями стати повністю людяними, і для Ґюлена (як і для Аристотеля, Сократа, Конфуція і багатьох інших) вроджений механізм для досягнення повної людяності – це наша здатність учитися завдяки освіті. Ґюлен говорить так: «Оскільки «істинне» життя можливе лише шляхом пізнання, тих, хто забував про навчання й пізнання, можна вважати «неживими», навіть якщо вони біологічно живі. Ми були створені для того, щоб вчитися і передавати те, чого навчились, іншим».[16]
Ґюлен говорить про необхідність загальної освіти для всіх людей, щоб функціонувала будь-яка цивілізація. Він стверджує, що люди «цивілізовані» лише такою мірою, якою вони освічені, особливо в традиційних цінностях своєї культури. Злагодженість у житті на всіх рівнях приходить шляхом освіти всіх громадян нації чи держави у загальному світогляді і сутності цінностей. Однак транснаціональний рух Ґюлена фокусує увагу на освіті, яка виходить за рамки якогось визначеного набору культурних цінностей чи норм.
Майже тисяча шкіл (на час написання цієї книги) якими опікуються члени руху Ґюлена, існують в усьому світі і дають освіту дітям і молоді з широкого кола предметів: природничі дисципліни, математика, історія, мови, література, соціальні чи культурологічні дослідження, мистецтво, музика тощо. Люди, натхненні вченням Ґюлена, відкривали школи в Туреччині після того, як уряд дозволив діяльність приватних шкіл за умови, щоб вони дотримувались державної учбової програми і підпадали під державне інспектування. Школи, засновані учасниками руху Ґюлена, в інших країнах працюють з аналогічним базовим підходом до освіти, вони все більше уваги приділяють національній культурі і цінностям кожної країни.
Сам Ґюлен не має майже ніякого контакту з цими школами, а можливо, жодного, навіть не знає ні точної кількості, ні назв. Його власний ранній педагогічний досвід, а також його ідеї про освіту, глобальну спільноту, прогрес людства тощо просто надихнули покоління людей створити школи по всій Туреччині, Центральній Азії, Європі, Африці й інших регіонах, щоб боротися з вічними проблемами неуцтва, злиднів, розколу.
Базова структура і характер цих шкіл є такими, що вони фінансуються благодійними організаціями, громадськими групами і платнею за навчання. Місцева адміністрація допомагає з інфраструктурою. Вчителі працюють з думкою про служіння іншим, часто за незначну платню. Я відвідала багато цих шкіл на території всієї Туреччини і зустрічалась зі спонсорами, тобто місцевими бізнесменами і керівниками місцевих общин, які об’єднались, щоб створювати у своїх регіонах такі школи.
Часто виявлялося, що будівля школи – сучасна архітектурна будівля в районі. Стіни увішані фотографіями учнів, які отримували нагороди різних національних і міжнародних конкурсів і змагань, або фотографіями гостей, міністрів, уряду Туреччини і членів парламенту. Учбові приміщення, лабораторії й офіси надзвичайно функціональні і виглядають досить умотивовано, навіть коли їх заповнюють галасливі учні. Самі учні прагнуть практикуватися в англійській мові, розмовляючи з гостями з Америки. Керівництво, адміністрація і вчителі віддані своїй справі і пишаються школою й учнями. Багато з них живуть поряд з учнями, якщо школа пропонує систему пансіону.
Мені доводилося ділити трапезу з багатьма турецькими сім’ями, які посилають дітей в ці школи, і в кожному місті, кожному регіоні я ставила одне й те саме питання: чому ви посилаєте дітей в цю школу? Щоразу я отримувала однакову відповідь. Вони посилають їх у цю школу тому, що вчителі віддані своїй справі, дають якісну освіту і в цілому – бачення того, що саме ця школа, завдяки своїм учителям, досягає високого рівня стосовно глибокої гуманності, освіченості, толерантності й діалогу.
Освітні ідеї Ґюлена охоплюють не лише школу, а також сім’ю, общину і засоби масової інформації. Усі головні компоненти суспільства мають працювати в одному руслі, прагнучи дати молодому поколінню освіту і переваги пізнання.
(До речі, це співзвучне з ідеями Мілля, про що згадувалось у попередніх розділах, що всі суспільні інститути мають організовуватися таким чином, щоб вони культивували в людях їхні вроджені здібності до найвищих задоволень. – Прим. авт..).
Значення цього явища сягає дуже високого рівня, оскільки майбутнє будь-якої нації чи цивілізації залежить від її молоді. Ґюлен стверджує:
«Люди, які хочуть гарантувати своє майбутнє, не можуть з байдужістю ставитись до освіти своїх дітей. Сім’я, школа, оточення і засоби масової інформації мають гуртуватися, щоб отримати бажаний результат… Особливо ЗМІ мають робити свій внесок в освіту молодого покоління, наслідуючи освітню політику, яку схвалило суспільство. Школа має бути бездоганною до такої міри, наскільки це можливо, в тому, що стосується навчальної програми, наукових і моральних стандартів педагогів і фізичних умов навчання. Сім’я ж має забезпечити необхідну теплоту й атмосферу, в якій ростуть діти».[17]
Як бачимо, Ґюлен висловлює ідеї, співзвучні тому, що говорить Сократ в «Державі». Сократ заходить так далеко, що виступає на користь цензури для поетів і музикантів, цих ЗМІ Древньої Греції, щоб охоронці отримували лише ті художні уявлення, які б підносили їхню душу. Хоча Ґюлен ніде не виступає на користь цензури, як Сократ, він, подібно до Сократа, в цілому турбується про загальну освіту, яка б допомогла досягти вищої актуалізації людяності, що включає підтримку батьків і общини, шкільне оточення, навчальні предмети і моральні стандарти, яких дотримуються вчителі.
Ми бачимо також велику роль освіти для всіх в суспільстві, коли Ґюлен говорить про роль принципу колегіальності, в ісламі особливо, і в суспільстві взагалі. Він присвячує розділ цьому предмету у «Статуї наших душ», і в цьому розділі Ґюлен дає визначення тієї життєво важливої ролі, яку відіграють добре освічені люди у розвитку суспільства, і тому, які види освіти потрібні сьогодні в епоху глобалізації. Він наводить цитату з Корану про те, що вершити справу за допомоги спільних переговорів, порад належить до тієї ж категорії, що й спільна молитва. Він говорить про важливу роль, яку відіграє дорадчий принцип в ісламі, так що без нього суспільство не можна назвати мусульманським. Ґюлен пояснює дію цього механізму в мусульманській общині:
«Дорадчий принцип – це один з головних принципів, який дозволяє ісламському порядку зберігатися як системі. Нарадам належить важлива місія і право вирішення проблем, які стосуються індивідуума й общини, народу й держави, науки й пізнання, економіки й соціології, якщо, звичайно, не йдеться про насс (божественна настанова, рядки з Корану чи хадіси Пророка Мухаммада (с.а.с.), які є вирішальним елементом у суперечці стосовно канонічного закону), який має ясне значення у цих питаннях».[18]
Навіть правителі повинні використовувати дорадчий принцип при вирішенні державних питань. Нарада – це метод, використовуючи який правитель (чи правителі) приймають рішення, які впливають буквально на всі аспекти життя, від рівня окремої особи до рівня общини в цілому. Ґюлен наводить цитати, які підтверджують важливість дорадчого принципу, і пояснює історію його застосування в ісламі, а також дає огляд усталеної практики цього принципу. Він звертається до центрального питання: хто ж спроможний дати відповідь? До кого ж мають звертатися правителі і з ким радитися? Хто має право і достатню кваліфікацію, щоб радити? Відповідь Ґюлена на ці питання:
«Оскільки питання, запропоновані для розгляду, потребують великого обсягу знань, життєвого досвіду і здібностей до експертизи, дорадчі збори мають складатися з людей, які володіють саме цими якостями. Це повинна бути рада, яка складається з людей високого рівня, здатних вирішувати багато проблем. Особливо сьогодні, коли життя стає все складнішим і заплутаним, і кожна проблема стає всеосяжною, виростає до глобального характеру. Тому життєво важливо, щоб у раду входили компетентні у природничих науках, інженерній справі й технологіях, які вважаються підходящими мусульманам, а також ті люди, спеціалісти, які знають сутність ісламу, його реальність, дух і науку. Можна консультуватися з кваліфікованими спеціалістами з різних сфер світової науки, техніки та інших потрібних напрямків до того часу, поки прийняті рішення аналізуються авторитетними у релігійних питаннях людьми, які мають визначити сумісність і відповідність того, що вирішено, з ісламом».[19]
Ми бачимо той високий стандарт, якому мають відповідати люди, щоб бути радниками й консультантами. Важливо пам’ятати, що Ґюлен формулює своє бачення для ісламського суспільства, яке він вважає кращим з можливих. Суть у тому, що всередині суспільства, яке він уявляє, освіта є життєво важливою для усіх лише заради того, щоб досягти рівня людського існування. Високі рівні освіти необхідні тим елітарним кадрам, які мають служити радниками правителів з окремих питань або ж, можливо, мають самі бути правителями тією чи іншою мірою. Ґюлен:
«У залежності від різних обставин у різні часи поведінка таких дорадчих комітетів і їхній склад може змінюватися, але рівень кваліфікації та якості цих обраних людей, яких відрізняють пізнання, справедливість, суспільний досвід, спеціальна освіта, мудрість і розсудливість, ніколи не мають мінятися».[20]
Найчастіше ці радники будуть тими «ідеальними людьми» або «людьми серця», яких описує у своїх працях Ґюлен. Такі радники є тими, кого мають навчати школи, натхненні Ґюленом. Це молоді люди, які вийдуть у світ, маючи не лише високий рівень академічної освіти у різних професіях, а й чесноти. Деякі з цих молодих людей досягнуть надзвичайного рівня в успіхах та мудрості і будуть покликані служити радниками. Роблячи це, вони будуть тим самим поколінням «ідеальних людей», які мають представити нову соціальну реальність. Тим самим вони виправлять помилкову розбіжність між наукою й релігією, зведуть разом Схід і Захід і запропонують світу новий спосіб життя.
Для Ґюлена немає іншого шляху до структуризації суспільства, яке заслуговує на те, щоб його називали «людяним», і, звісно, не існує іншого шляху для суспільства, яке можна називати «ісламським». Люди володіють потенціалом для досягнення людського ідеалу, й ті, хто проникнутий їм і актуалізує цю ідеальність в собі, мають впливати на суспільство у якості правителів або радників, або ж місцевих керівників общини. Щоб досягти будь-якого з цих положень, люди мають отримати цілеспрямовану відповідну освіту. Школа транснаціонального руху Ґюлена – це сучасна ініціатива, яка діє у цьому напрямку, і вони прагнуть дати освіту представникам молоді з усіх верств суспільства, щоб вони стали доброчесними і добре освіченими людьми, які, як конфуціанські «благородні мужі» впливають на все і всіх навколо себе силою (те) своїх пізнань,добра і красоти.
Кожен з учасників нашого «трилогу» представляє переконливе бачення того, що є можливим на людському суспільному та політичному рівні. І в значній мірі сила цього бачення йде з духовної, нематеріальної якості, яка всередині свого власного культурного і лінгвістичного контексту визнається в якості центральної частини «людяності». Саме ці якості душі і є тим, що відповідно відрізняє людину від усього іншого тваринного світу. Усі троє твердо вірять у можливості розвивати нашу вроджену здібність до бездоганної людяності, хоча всі троє визнають, що багато з людей ніколи не використають цю можливість. Їхня віра у цю здібність, і байдуже, використовується вона, чи ні, є тим, що робить Конфуція, Сократа й Ґюлена гуманістами у найширшому сенсі. Вони вірять у силу людини стати повністю ідеально людиною.
Оскільки люди здатні на це, вони мають це робити. Ці люди – не фаталісти й не детерміністи. Вони мають робити це. Вони не розглядають людей, індивідуально чи колективно, подібно до пішаків історії чи долі. Особливо Ґюлен, навіть беручи до уваги його погляди на Всемогутнього, Всезнаючого Бога, закликає своїх читачів взяти на себе відповідальність за себе й за весь світ. Виклик відповідальності – це великий виклик у всі часи, але, можливо, що наш теперішній вік швидких змін і масового насилля закликає нас прийняти цей виклик голосніше, ніж коли б то не було. У наступному розділі ми звертаємося до наступної теми – відповідальності.
[1] Confucius. The Analects. Trans. David Hinton. Washington, D. С.: Counter-point, 1998. Р. xxiv-xxv.
[2] Ibіd., р. 198.
[3] Ibіd., р. 178.
[4] Thompson, Laurencе G. Chinese Religion: An Introduction. Fifth edition. Belmont, CA: Wadsworth Publishing Company, 1996. P. 145 – 146.
[5] Confucius. The Analekcts. Р. 198.
[6] Малявин Ф. Конфуций. С. 183.
[7] The Republic. P. 113 – 114.
[8] Ibid.,р. 109.
[9] Ibid.,р. 73.
[10] Ibid.,р. 99.
[11] Ibid.
[12] Ibid.,р. 137.
[13] Gülen M. F. Essays, Perspectıves, Opіnіons. New Jersey: The Light Inc., 2005. P 80.
[14] Gülen M. F. Pearls оf Wisdom. Fairfax: The Fountain, 2000. P 231 – 232.
[15] Gülen F. Toward a Global Civilization of Love and Tolerance P 202.
[16] Ibid., р. 217.
[17] Ibid., р. 206 – 207.
[18] Gülen M. А. The Statue of Our Souls, р. 45.
[19] Ibid., р. 54 – 55.
[20] Ibid., р. 55.
- Створено .