Освітня система Ґюлена й традиція української педагогіки

Освітня система Ґюлена й традиція української педагогіки

Нині людство звідує економічну епоху – епоху глобального економізму, коли матеріальні й фінансові ресурси перетворюються з засобів розвитку на спосіб збагачення, торговище й вжиток панують над природною потребою людської свідомості перебувати в духовному просторі самовизначення в системі культури, а світ оповитий протисистемними тенетами глобального фінансового управління. Ще в середині ХІХ ст. великий українець (етнічний та духовний, писав російською), всесвітньо відомий Микола Гоголь (1809 – 1852) викрив першопричину глобальної світоглядної кризи, метушні пожадливого людського існування: «Ми повинні працювати не для себе, а для Бога. Людство теперішнього часу сплутало шлях, бо гадало, що треба працювати для себе, а не для Бога», й сповістив шлях спасіння людства просвітою, духовним самовдосконаленням людини. Гоголю вторує його молодший собрат – видатний сподвижник українського відродження Пантелеймон Куліш (1819 – 1897): задля оновлення світу ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять нове покоління людей, спроможних на відродження культури світу.

Першорядним сучасним завданням національних культур як систем самовідродження етносів, націй на ґрунті своїх духовних традицій постає розвиток міжкультурного діалогу з метою порозуміння та взаємодопомоги для забезпечення спільного культурного саморозвитку та громадської нетерпимості до маніпуляцій проблемами світової спільноти так званої світової еліти на користь своїх меркантильних інтересів.

Неоціненний внесок у налагоджування діалогу між різноманітними частинами сучасного світу вносить великий турецький мислитель і просвітитель Фетхуллах Ґюлен: «Ґюлен наполягає на тому, що проблеми, які хвилюють усю світову спільноту, не можуть вирішуватися у вузькому колі за зачиненими дверима. Усі точки зору, а також релігійні вчення, повинні мати можливість брати участь у процесі взаємних консультацій» (Сюкияйнен Л. Р. Религия, право и исламская мысль в современной Турции // Турция на рубеже ХХ-ХХІ веков. М., 2008). Гуманістичне вчення Ф. Ґюлена є особливо актуальним для подолання як замкненості структур національних культур, так і глобалістичних загроз. Його засновницький принцип – освіта та взаємодопомога, толерантність та діалог, а також активна дієвість істинних знань, спрямованих на подолання невігластва та на досягнення прозорої позитивної мети в перспективі загальнолюдського духовного ідеалу. Заради цього необхідно удосконалювати духовно-інтелектуальну освіту на традиційних засадах національних культур. У саморозвитку своєї розмаїтості народи спільними силами творять загальнолюдське духовне єднання сучасного глобального світу, й усе має починатися з виховання та освіти людини.

Фетхуллах Ґюлен як духовний і соціальний реформатор Туреччини, що уособлює сучасне обличчя своєї батьківщини, велику увагу приділяє вихованню й освіті молоді, адже поліпшення світу можливо досягти лише піднесенням людини нового покоління діяльним вихованням.

З цією метою прибічники духовно-соціального вчення Фетхуллаха Ґюлена заснували в Туреччині та за її межами приватні університети, коледжі, школи, літні табори. Створення за ініціативою Ф. Ґюлена у різних країнах світу освітніх закладів – переконливий показник ефективності його теорії духовно-соціального руху. Ці новотворення стають одночасно й основою духовно-просвітницької роботи, й містком для діалогу між представниками різних культур, релігій та цивілізацій. Освіта, на думку Ф. Ґюлена, є первинним засобом здійснення соціальних та суспільних змін. Він наполягає на тому, що саморозвиток будь-якого суспільства можливий лише за умов впровадження якісної та дієвої освіти. Відсутність гармонії у сім’ях, у взаємовідносинах людей перешкоджає покращенню, удосконаленню суспільства. Єдиною мірою всього є сама людина, і якщо її не виховати правильно, людство не зможе нічого досягти. Тому освіта є осердям усього. Ґюлен вважає, що однією з основних проблем сучасної освіти є її відокремлення від норм моралі та духовності.

Ґюлен вважає етику та моральність основними елементами освіти. Тому система освіти Ґюлена як соціальне явище є морально-етичною. В реалізації цієї системи важливими є засади безоплатного навчання талановитих, але малозабезпечених учнів та студентів. Обов’язковою нормою для вчителів є те, що вони не палять сигарет, не вживають алкоголю (або наркотиків). Віковий бар’єр для педагогів – 40 років. Спеціалісти, причетні до освітньої діяльності, свідчать про те, що в приватних школах Ф. Ґюлена завдяки високим моральним вимогам до викладачів панує особливо приємна атмосфера міжособистісних стосунків – атмосфера любові та взаємоповаги, у якій формуються принципи нових суспільних та міжнародних відносин.

Система освіти Ґюлена співпадає з традиційними принципами української етнопедагогіки – самовихованням особистості шляхом осягнення власної сутності у єднанні з іншими людьми та Всеєдиним завдяки любові в осяяному серці.

За провідний фактор в українській етнопедагогіці править безпосередній моральний дієвий приклад учителя, адже лише у праведних діях наставника істинна думка та правдиве слово набувають своєї моральної сили. Поняття моральності не терпить повчань або вимог правильної поведінки, воно є живим проявленням Істини в єднанні думки, слова і діла.

Класичним уособленням морального наставництва на ґрунті української народної традиції був духовний сподвижник Данило Туптало (Святитель Димитрій Ростовський (1651 – 1709)) та філософ-практик Григорій Сковорода (1722 – 1794). Базуючись на власній теорії та практиці «самопізнання» вони навчали на прикладах розкриття програми власної душі, внутрішнього «плану поглядів», «духовного світу», «власної долі», відмежовуючись від абстрактного гуманізму. Така особистісна моральна практика допомагає людині зберегти себе від роздвоєння на внутрішню та зовнішню, на тілесну та духовну, від профанації сакрального та безумства «тріумфуючої зовнішності», від нівелювання меркантильною бездуховністю ієрархії духовних потреб.

Концептуальною основою для захисту педагогіки й взагалі духовної традиції української народної культури від догматизації, схоластики й профанації є філософія й педагогіка серця відомого українського мислителя ХІХ ст. Памфіла Юркевича (1827 – 1874). Його педагогічна концепція базується на кордоцентризмі й виявляє, що моральна зрілість особистості в умовах суєтно-прагматичної дійсності може бути забезпечена саме шляхом усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішнім виміром життя в кордоцентризмі є вибір моральних цінностей. Отже, таким саме чином, як філософія серця є філософією моралі, педагогіка серця є педагогікою моралі. Сакральна педагогіка серця П. Юркевича: «Виховна система, яка пробуджує у серці вихованця любов до вищого та ідеального, до священного та божественного … - така система очікує на вихователя, який здатний знаходити у тілі людини невидиму душу, а в невидимій душі – споконвічну зав’язь Богоподібного».

Ця формула П.Юркевича у повній мірі відповідає духовній практиці, філософії й педагогіці Г. Сковороди та педагогічній системі фундатора народної школи й реформатора шкільної освіти К. Ушинського (1824 – 1870). У вченні К. Ушинського про мету виховання за ведучий принцип править особиста воля людини, завдяки їй та усвідомленню моральних зобов’язань перед народом людина повністю реалізує себе в житті. Необхідною умовою самовиховання та самореалізації є розвинення навичок у розрізненні біологічної потреби організму бути та духовному устремлінні душі жити. Духовне устремління людини йде від серця й серцем людина безпосередньо сприймає вищий зміст життя, розумом осмислює його й приймає рішення,  а завдяки волі реалізує рішення осяяного розуму, розкриваючи при цьому зрілість свого характеру та організовуючи земне існування, підпорядковуючи його Всеєдиному закону буття.

Цей принцип К. Ушинський покладає в основу формування характеру: «Теоретичне життя інтелекту створює розум, але лише практичне життя серця й волі створює характер. … задля утворення у дитини характеру або якнайменше нагромадження для нього великих матеріалів необхідно, аби дитина жила серцем і діяла волею…». Життєва воля є проявом крізь людське серце життєтворчої волі Всеєдиного, дієвим моральним фактором духовної зрілості людини. Воля є внутрішнім моральним законом людини, який проявляє себе у якості духовної гармонізуючої сили серця у любові й дієвості осяяного, мудрого розуму.

Цю ідею любові й моральної волі людини сповідував у своїй педагогічній системі Григорій Ващенко (1878 – 1967) – на противагу більшовицькому «цілеспрямованому впливу», «користі вчинку», «непримиренної ворожості», «ідеалу ідеї», за якими не видно живої людини. Більшовицьку доктрину вичерпно виклала Н. Крупська: «Ми повинні виховати з дітей бійців нашої справи». У подоланні цього тоталітарного гноблення безцінним виявляється морально-соціальний досвід педагогічної діяльності Антона Макаренка (1888 – 1939), який спромігся в дитячих колоніях, підпорядкованих системі НКВД, зберегти юні душі й перевиховати тих, які стали на хибний шлях, пробудити в їхніх серцях особистісні моральні фактори самовиховання. Цей видатний педагог виховав за 3000 справжніх людей та фахівців, і жоден з них не повернувся до страшного минулого. Такого унікального результату не досягнув жодний з багатьох непересічних педагогів світу. Тепер унікальну педагогічну методику А. Макаренка виховання особистості у колективі й продуктивній праці досліджують та впроваджують у багатьох країнах: Німеччині, Японії, Франції, Італії, Росії, Польщі, країнах Азії та Африки. На моральному концепті «серце віддаю дітям» базується й педагогічна система Василя Сухомлинського (1918 – 1970), адже любов чистого серця і є моральною волею, яка постає основою додержання людиною загального морального закону, прав та обов’язків у суспільстві.

Таким чином, традиція української етнопедагогіки та духовний досвід освітньої системи Фетхуллаха Ґюлена стверджують правдивість та дієвість морально-етичної основи культури у вихованні людини та формуванні нової цариносистеми, утвореної за принципом взаєморозуміння, взаємоповаги та взаємодопомоги індивідів та народів як комплексних особистостей.

Tweet

Whatsapp