Суфізм
Суфізм, або тасаввуф; так називається шлях удосконалювання духовного світу, осягнення Всевишнього, яким слідують суфії й прихильники тасаввуфа. Тасаввуф – це теоретичний бік шляху істини, а дервішство – його практична реалізація.
Крім того, теоретичну сферу тарикату (напрямку, що сформувався в тасаввуфі – прим. ред.) називають “ільм-і тасаввуф”, тобто наукою про тасаввуф, а практичний аспект тарикату – дервішство. Згідно із думкою деяких праведних людей, суфізм – це вмертвіння Всевишнім Господом нафса – власного єства й егоїзму людини з подальшим досягненням особливого відновлення й напливу сил за допомогою божественного світла. Іншими словами, це виховання «досконалої людини», вільної від мирської суєти, що змогла постати над негативними рисами душі, чиї дії узгодяться з божественним велінням і безпрецедентним вибором. Інший погляд на суфізм має на увазі постійну ретельність і самоспостереження з метою рятування від згубних звичок і наділення вищими моральними якостями.
Висловлення Джунайди Багдаді про тасаввуф перегукуються з поняттями “фанафіллах” і “бакабіллах”, що в перекладі означає «розчинитися в Господі» і «увічнитися з Господом» (прим. пер.) За словами Шиблі, тасаввуф є завершенням духовних пошуків мусульманина на шляху постійного вдосконалювання, коли його думки й почуття зв'язані тільки з безкорисливим і незрадливим служінням Всевишньому. Думка Абу Мухаммеда Джаріра пояснює, що тасаввуф на противагу негативним рисам характеру сприяє вихованню в людині піднесених етичних і моральних якостей. Існують й інші тлумачення тасаввуфу, наприклад: як проникнення в суть речі й буття; як пояснення подій через маріфат (пізнання Аллаха), сприйняття кожного впливу Всевишнього як спосіб, що дає можливість спостерігати за Ним; присвячення всього життя спробі побачити Його за допомогою неймовірного, надприродного внутрішнього споглядання; постійна найглибша повага до Нього з усвідомленням того, що Він нас бачить.
З цих тлумачень можна зробити один загальний висновок: тасаввуф означає жити у сфері пізнання Аллаха, любові до Нього й духовної насолоди, поступово звільняючись від людських властивостей і здобуваючи янгольські якості й божественну мораль.
Засадами для тасаввуфу є як зовнішнє дотримання всіх законів і настанов шаріату, так і одночасне внутрішнє збагнення їх глибокого змісту. І салік (той, хто йде шляхом тасаввуфу – прим. пер.), який правильно користується двома цими крилами, вбачає настанови зовнішні із внутрішнього змісту, а настанови сокровенні відчуває як натуру й вживається в них. Завдяки такому спогляданню й сприйняттю він благопристойно йде до омріяної мети й цілеспрямовано наближається до неї.
Тасаввуф – це відкритий до пізнання Творця шлях, у якому немає місця легкодумству та недбайливості. У ньому немає місця розв'язності й забавам, а це й неможливо, оскільки основою навчання є наполегливе прагнення до маріфату, подібно до бджоли, що літає від вулика до квітки й навпаки, збираючи мед; в очищенні серця від усього побічного; у триманні нафса від природніх схильностей; у відмові за можливості від тілесних бажань; у постійному пошуці духовних істин і проходженні стопами Пророка Мухаммеда (мир йому й благословення Аллаха); у відреченні від власних бажань перед вимогами Всевишнього; у прихильності до Нього, вважаючи це вищим мірилом достоїнства й вдихаючи прекрасну атмосферу Його спокою.
Доцільно розглянути основу, предмет, благо, засади й мету тасаввуфу:
Основа тасаввуфу – будучи прихильним до основ віри й бездоганно дотримуючись релігійних настанов, звикаючи до голоду й бадьорості, наскільки можливо цуратися тих речей, до яких має пристристь нафс.
Предмет тасаввуфу – зростити людину до високого рівня духовного життя, звільнити серце й спрямувати сокровенну й витончену суть мудрості до справжньої інстанції благодіяння.
Благо тасаввуфу – розвиток у людині янгольського начала, що сприяє пізнанню переваг і глибинного змісту віри.
Мета тасаввуфу – перетворення шляхом заглиблення поверхневої свідомості раба Господнього в одну з найважливіших якостей людської натури, зберігаючи постійність у поклонінні; набуття духовності, яка є другою натурою людини; прилучення до вічного життя й проявів атрибутів Всевишнього, відмежовуючись від усього скороминущого світу, примх і пристрастей.
Походження суфізму
Як показує історія розвитку ісламських наук, норми шаріатського права не писалися в перші дні ісламу. У зв'язку з тим, що закони й норми, що стосуються ритуалу й постулатів віри, постійно повторювалися й практикувалися, їх легко можна було вивчити й запам'ятати. Тому зібрати й зафіксувати норми шаріату не було складно, оскільки вони були своєрідним особистим життєписом. Це було подібно до викладу на папері того, чим ми живемо. З іншого боку, вищезгадані галузі знань – це життєво важливі питання, якими безпосередньо повинен цікавитися кожний мусульманин. Тому вчені в першу чергу звернулися саме до цих галузей релігійних знань – почали писати книги й брошури на цю тематику. Правознавці займалися виданням книг з юриспруденції, знавці хадісів – збором і фіксацією переказів-хадісів, богослови – поясненням питань з основ віри, а тлумачі Корану – тлумаченням коранічних наук. Кожний у своїй царині, вони ясно й чітко виклали святі істини ісламської релігії, виявивши при цьому незрівнянну сумлінність і добросовісність.
Водночас знавці суфізму, які надавали більшого значення духовному аспекту Істини Мухаммеда, спираючись на ті ж самі джерела, звертали пильну увагу на питання, пов'язані із суфізмом. Надаючи особливої уваги таким темам, як людська сутність, основи світобудови й внутрішній стан людини і Всесвіту, вони наполегливо намагалися звернути свої погляди за межі матеріального світу. Вони прагнули додати до коментарів, здійснених тлумачами Корану, до переказів знавців хадісів, до правових рішень і висновків юристів свою стриманість, духовну практику, очищення сердець, духовне очищення, іншими словами, поповнили їх насолодою свого відчуття цілісності релігійного розуміння й практики; так була опрацьована школа суфізму. Завдяки цьому духовне життя ісламу, що спирається на практичну платформу й пов'язане із духовною активністю (як і аскетизм), побожністю віруючих, з релігійною педантичністю богобоязливих, витонченістю сприйняття щирих, натхнених любов'ю до Бога, чуйністю до чужих страждань знайшла наукову методику, утворила науку суфізму з характерною для неї специфікою, закономірностями, завданнями, правилами й термінологією. Навіть якщо ця наукова практика сьогодні представлена різними напрямками, то у своїй основі вона, безсумнівно, є сутністю, своєрідним нектаром Істини Мухаммеда. Однак реальність є такою, що обидва аспекти проблеми – чіткі закони шаріату й душа шаріату, що виражена в самоконтролі, аскетизмі й самокритичності – сприймалися як різні, іноді взаємовиключні елементи. Вони були представлені як ворожі у відношенні один до одного галузі знань, тому що люди в певний момент визнали, що перша – це чиста демонстративність, а друга – безпосередня сакраментальність. На перший погляд може здатися, що таке протистояння почасти підтримується тим, що першу галузь представляють правознавці й муфтії, а другу – суфії, однак на це можна подивитися й так, що кожен намагається захистити свою царину занять.
Улеми-правознавці, знавці хадісів і тлумачі Корану ще із часів Пророка, керуючись певними методами й правилами, зверталися до Корану й сунни, написавши багато чудових праць у своїй царині, а суфії, звернувшись до Корану й сунни, взяли з цих першоджерел такі поняття, як аскетизм, самокритичність, самоконтроль, різні духовні настрої. Вони й доповнили їх своєю духовною практикою у вигляді екстазної любові до Бога, духовного захоплення, самозабуття і натхнення, намагалися залучити цим людей, поведінку яких вважали фальшивою і зумисною.
Насправді мета обох сторін полягала в досягненні визнання Аллаха, не зраджуючи божественним настановам і велінням. Однак через те, що не вдавалося встановити повної рівноваги за ісламськими критеріями, люди впадали в крайності, що спричинило протистояння й розрізнення, які ми можемо спостерігати сьогодні. Про фундаментальні відмінності говорити не доводиться, також варто зазначити, що окремий виклад різних релігійних аспектів і представлення їх окремими групами осіб не є розколом. У тому, що ісламська юриспруденція займається ритуалами, соціально-правовими нормами, тобто впорядковує розумову й фізичну діяльність, вчинки людини, а суфізм, ідучи шляхом його духовного вдосконалювання, очищення серця й душі, намагається підняти духовний і життєвий тонус людини й сприяти його самовдосконаленню, немає ніякого розколу й протистояння. Про розкол не може бути й мови, навпаки, суфізм і юриспруденція ісламу є два факультети одного університету, де кожний із факультетів зобов'язався навчити своїх студентів двом аспектам шаріату для застосування їх у щоденнім житті. Це такі факультети, які доповнюють один одного, і цілісність університету прямо залежить від їхньої цілісності. Один із них навчає тому, як потрібно молитися, як очиститися для поклоніння, як робити намаз, тримати піст, виплачувати закят і яких принципів дотримуватися в цивільних відносинах. Що ж стосується іншого факультету, то він акцентує свою увагу на зв'язку ритуалу й правових відносин із серцем і душею, вивчає способи, за допомогою яких фізичну сутність можна перевести в людяність істинну, духовну, вказує шлях становлення досконалої людини. Тому жодна зі сторін не терпить зневажливого до неї ставлення…
Хоча дехто і називає улемів-правознавців і дослідників сунни «екзотеристами», «церемоніальними вченими», суфії завжди спиралися на фундаментальні принципи шаріату й за розробленою методикою скрупульозно погоджували свої думки й вчинки з Кораном і сунною. Такі автори і їхні роботи, як Мухасібі – «Васая» й «Ріая», Калабазі – « ат-Таарруф лі мазхабі ахліт-тасаввуф», Тусі – «аль-Лума», Абу Таліб Меккі (пом. 619 р. Р.Х) – « Кутуль-кулуб», Кушайрі – «Рісала» – всього лише кілька перлин із цієї скарбниці…
Серед них є праці, присвячені тільки одній тематиці, наприклад, «самокритиці й самоочищенню», а є й твори, що охоплюють тематично різні спектри. Слідом за цими великими особистостями з'явився худжжат уль-іслам імам Газзалі, автор славного твору «Іх'я улум ад-дін», який наново дослідив шлях суфізму, усі його правила, складові і термінологію. Таким чином, визначивши загальноприйняті для всіх духовних лідерів моменти, і піддавши критиці те, що варто було критикувати, імам Газзалі ще раз об'єднав ці дві благословенні течії, що здавалися незалежними одна від одної. Це стало причиною того, що згодом більшість суфіїв, переконавшись у тому, що їхня наука є променем одного з джерел шаріатських наук, почали всюди проповідувати єдність і цілісність… вони об'єдналися й згуртувалися з людьми, яких ще вчора принизливо називали «церемоніальними вченими». Крім того, і вчені, і знавці суфізму виявили між собою чимало спільного. Вони внесли до програми навчання медресе ті дисципліни, які в суфізмі розуміються інакше, а саме: наука про духовний стан, поняття достовірності й переконаності, усвідомлення щирості й моралі, а також багато інших істин, що пов'язані з відчуттями й духовністю.
Незважаючи на те, що суфізм – це шлях поклонінь, де увага більше акцентується на внутрішньому світі, де шаріатські норми більше розглядаються в духовному аспекті, а саме їх вплив на серце й прояв у глибині душі. Суфізм водночас є глибоко сокровенним, абстрактним й, відповідно, є складнішим для усвідомлення у порівнянні з іншими течіями в ісламі, і якщо дивитися на його джерела й мету, він не суперечить жодному з напрямків ісламу, що беруть своє начало з Корану й сунни.
Більше того, як і всі шаріатські науки, суфізм бере за основу Коран, сунну й висновки праведних попередників, а також акцентує увагу на науці, пізнанні, необхідності набуття вічних знань, на щирості й чеснотах.
Якщо суфізм і характеризується як езотерика, наука таїнств, наука духовних станів і позицій, наука про посвяту тощо, то це не означає, що він відокремлюється від інших ісламських наук. Ці назви й визначення мають витоки з різноманітних відчуттів задоволення, які отримуються від практики шаріату різними людськими темпераментами й течіями. Протиставляти одну одній фундаментальні думки й висновки служителів шаріату й точку зору суфіїв означає спотворювати суть справи. Реальність визначається тим, що протягом історії завжди були як фанатичні суфії, так і формалісти правознавці, знавці хадісів і коментатори. Однак тих, хто завжди дотримується золотої середини, значно більше, ніж тих, хто прагне крайнощів. Враховуючи те, що деякі правознавці й суфії дозволяли говорити на адресу один одного нетактовні слова, зовсім не правильно говорити, ніби між ними існують глибокі протиріччя й протистояння. Бо кількість тих, що затівають сварку і беруть у ній участь, порівняно з людьми терпимими й поблажливими, є мізерною, наче крапля в морі. Насправді це цілком природно, бо джерело, з якого черпають знання обидві сторони, є єдиним… Як і суфії, так і вчені-правознавці зверталися до Корану й сунни у пошуку правових положень.
За своєю суттю принципи, якими керуються суфії, не особливо відрізняються від тих, які проповідує ісламське право і його дослідники. Як правило, обидві сторони проповідують праведність і шляхетність. Крім того, суфії ще проповідують такі поняття, як благочестиві вчинки, висока мораль і самоочищення. Через благочестиві дії душа відкривається до божественного пізнання, відповідно людина прагне до щирості й благодаті, а тому будь-яка шаріатська настанова буде виконуватися з радісним відчуттям поклоніння. Буде здійснюватися з радістю, тому що тепер в душі є інша душа, за одним пізнанням йде інше пізнання, а замість однієї мови з'явилася інша мова.
Отож, божественні начала, що набули чітких обрисів за допомогою суфізму й високої моралі, розвиваються й досягають свого апогею. За допомогою боротьби зі своїм «нафсом», усамітнення, молитв і самоконтролю, завіси розкриваються, і людина поринає в милостиву атмосферу іншого буття. Таким чином, загальна для всіх віра, знову і знову підкріплена солодкими відчуттями і поглядом, що проникає за лаштунки матерії, набуває стійкого і непорушного характеру.
Тасаввуф як спосіб життя
Тасаввуф, відомий світові як суфізм, є духовним життям ісламу. Ніколи представники ісламу по лінії ахл-і сунна валь-джамаа (люди сунни й порозуміння) не виходили за рамки цієї духовності. Тарікат – це шлях у межах понять суфізму, що об'єднує дисципліни, метою яких є осягнення суті релігії й прихильності Всевишнього, а, отже, отримання щастя у світі цьому й прийдешньому.
Тасаввуф як спосіб життя був присутній у золоту епоху ісламу (аср-и саадат), згодом з ініціативи людей, яких ми можемо назвати «прихильниками тарікату», він був систематизований з урахуванням характеру осіб, їх душевного стану й розуміння, що є цілком закономірно. Сьогодні, якби в мене вистачило сил, і я міг би прочитати думки людей, то я, дотримуючись критеріїв сунни відповідно до уподобань і здібностей людей, вселяв би їм ідею становлення “бездоганної людини” (інсан-і каміль). Візьмімо для прикладу людину-мислителя. Я б періодично настановлював його займатися розумовою діяльністю, кажучи при цьому: “Не зневажай такою практикою зікра й невтомно стукай у двері Господні”. А людині, що добре знає Коран, я порадив би постійно поглиблювати знання Корану. Іншими словами, це виявлення людських талантів і розподіл завдань відповідно до цих талантів. Духовні наставники суфізму (мюршіди) саме цим і займалися. Вони покладали на людей певну відповідальність, погоджену з духом релігії, враховуючи при цьому характер, суспільне становище та загалом натуру людини. Тим самим, забезпечуючи духовний розвиток кожного, вони ставили перед собою мету максимально наблизити його до ідеалу “бездоганної людини”, а це і є суфізм.
- Створено .