Обрії спокою
Відтоді, коли людина уперше ступила на Землю, вона бачить сни про спокій, мріє про нього, намагається наздогнати його і йде на все заради цього. Іноді вона вбачає його у великому заробітку й матеріальних благах; іноді – у безтурботному житті й безмежній свободі; іноді – у комфорті й володінні широкими технологічними можливостями; іноді – у задоволенні фізичних потреб. Тому все своє життя присвячувала досягненню котроїсь із цих цілей. На цьому потьмареному шляху час від часу знаходила надію, час від часу терпіла розчарування і впадала у безнадійність, але ніколи не досягала того, до чого дійсно прагнула. Та й не могла досягнути, бо той невловимий спокій – породження чесноти й може бути досягнутим тільки завдяки бездоганній вірі. Це основний принцип настанов усіх пророків.
І основна суть цієї настанови складається зі звернення людини до Бога й повного всевладства Його волі. Віруючий, що усвідомив таємницю такої відданості, ніколи не стане заручником бажань власного єства, і ніколи не буде боятися нікого, крім Бога. Тому що він уже знайшов свій спокій, визначивши для себе ту дорогоцінну мету, якій віддав своє серце й ту Нескінченну Силу, під заступництво якої увійшов. Серце його цілком спокійне, тому що він знає, що ця Сила й Джерело допомоги ніколи не залишать без уваги того, хто звертається до Нього, ким би не був той, хто просить.
Мумін завжди перебуває серед спокою і впевненості. Він із легкістю перемагає всі згубні бажання власного его, долає всі перешкоди за допомогою своєї волі, керованої Божественним велінням, і впевненості, що породжена вірою. Бо знає, що досягне мети, віддавши все на волю Всевишнього, і що шлях його, який веде до заповіданого краю, буде надійним і безпечним, тому що він освітлений сяйвом Священного Корану. Той, хто входить у його божественну атмосферу й заручається його орієнтиром, завжди живе із глибоким почуттям упевненості й безпеки. Разом із почуттям відповідальності й усвідомленням свого обов’язку віруючий сповнений надії, прислухаючись до власної совісті, спостерігаючи за світом і всім створеним Богом, думаючи про близькі і далекі завтра, і про все майбутнє до нескінченності, включаючи Воскресіння, Судний День, Сират[1], пекло, рай, і ця надія прямо пропорційна силі й щирості його віри. Завдяки її простору він споглядає все в особливому світлі милості, і якщо раптом завіса ледь-ледь відкриється, він зможе побачити своє майбутнє – вічність, суть і таїну існування цього світу й усіх складових земного життя, тобто знайде відповіді на всі питання й переповниться любов'ю до долі своєї.
Віра – це чарівний ключ від земного й небесного щастя, який кожному віруючому обіцяє благополучне завершення земного буття й світле вічне життя. Це єдине, що зможе перебувати поруч із нами в жахливій пітьмі кінця світу й утішить нас надією на те, що чаші терезів Судного дня переважать на нашу користь. Ця єдина спадщина із земного життя вселить у наші серця впевненість у тому, що небезпечний перехід Сиратом закінчиться для нас вдало, підготує немислимі сюрпризи, відкривши для нас браму раю, і навіть у найважчі моменти подарує плоди з його садів, які здатні погасити жар навіть найнестерпніших мук.
Коли мумін усім серцем звертається до Бога, усе інше, крім Нього, саме по собі відходить у небуття. Усе минуще вгасає, усі примарні світила, які час від часу миттєвим світлом освітлювали душу, марніють один за одним у момент, коли в ній поселяється світло божественної віри й чуються слова: «Від сьогодні все належить Аллахові, Єдиному й Всесильному». Серця, які досягли такого стану, позбудуться примарних обіцянок усіх фальшивих сил і милостей, усією сутністю своєю віддадуться Його волі і лише від Нього будуть чекати на порятунок. Потрапивши в біду, покладатися на Його силу, перед будь-якою небезпекою згадати про те, що весь Всесвіт перебуває під дією Його законів, знесилившись, зійти під покров Його всеохоплюючої сили, необачно згрішивши, відразу ж кинутися до джерел Його невичерпної милості для очищення й прощення. Розвіє одним рухом усі тумани, що огортають час від часу обрій, завдяки силі віри й відданості Всевишньому Владиці. Таким чином, упевнено буде йти накресленим для нього шляхом, не схиляючись перед жодними обставинами. Вирішить всі особисті, сімейні й соціальні проблеми згідно із совістю своєю, яка завжди веде до Джерела всіх відповідей і ніколи не зіштовхнеться з болем безпорадності й самотності. І незважаючи на те, що періодично змушений буде відчути себе чужим у своєму ж суспільстві, завдяки своїй вірі й відданості Господу ніколи не відчує себе покинутим усіма. Усе, що відбувається навколо, буде сприймати як певне попередження від долі й буде ставитися до них з покорою й терпінням.
Віра в Аллаха відкриє для нього особливий вимір спілкування зі світобудовою, і все навколо – живе й неживе – набуде для нього образу друга. Він легко налагодить гармонію між творінням і своїм життям, всією глибиною усвідомить роль свого, дарованого Всевишнім, намісництва на землі. Він схилить голову в почутті безмежної подяки, усвідомивши те, що все навколо створене для нього. Відчує себе єдиним цілим з усім всесвітом і свій нерозривний зв'язок із жителями небес, що подарує йому почуття впевненості й радості. Де б він не був, у будь-якому куточку Землі буде почувати себе в батьківському домі. На противагу натуралістичному й матеріалістичному підходу до творіння він сприймає все як витвір одного Творця, тому ставиться до всього з особливою увагою: нікого не скривдить, нікого не буде лякати, вселяючи всім лише довіру й симпатію, на що все творіння відповість йому тим самим. Повітря, воду й ще безліч щедрот мумін приймає як дарований Богом дорогоцінний подарунок. Запах землі й усього, що зрощене нею – для нього досконалий аромат, бо сповнений він божественною милістю. Його серце переповнене любов'ю до всього живого, до степів, лісів, садів, гір, рік… Усі живі істоти для нього – друзі і гості цього світу, що потребують його заступництва. Усім своїм буттям він доводить навколишнім те, що прийшов на цю землю для миру й взаєморозуміння, а не для знищення й руйнування.
І цей мумін, який бачить усі й усіх крізь призму своєї всеосяжної віри, завжди почуває себе в обіймах теплої атмосфери спокою, здатної розбудити заздрість у всього людства, переживає невимовні моменти щастя, властиві тільки для життя віруючого. Він упродовж усього життя прагне подарувати ближньому те щастя, яке має, і поділитися з усіма тієї насолодою, яку відчув сам, відкривши їхні обрії. Дарувати свій досвід для нього важливіше за власне життя. Він в усіх своїх діях довіряє Всевишньому й у всьому на Нього покладається, але при цьому в жодному разі не ставить себе свідомо проти інших. Тому впевнено й стрімко йде до досягнення обітованого спокою й завоювання схвалення й милості Всевишнього, доносячи Його ім'я до безлічі сердець на своєму шляху.
Суспільство, члени якого досягли такого рівня свідомості й настільки пов'язані один з одним взаємною любов’ю й повагою, – претендент на спокійне, щасливе майбутнє й процвітання. Тому що тут усі фактори, що сіють ворожнечу і недоброзичливість між людьми, відсутні. Між членами такого суспільства не може бути й мови про перевагу походження, територію проживання або належності до особливої верстви населення. Ці люди, які сприймають усіх як рівноправних творінь одного Творця й Владики, – брати в повному розумінні цього слова. Коран аятом: «Муміни – не що інше, як брати один одному» нагадує саме про цю істину. І це не удаване братерство, а, як говорить Вінець Роду Людського (с.а.с.): «Це люди, яких глибоко засмучує й ранить їхню душу горе ближнього, які поділяють радість і щастя порівно, які схожі на органи одного організму у взаємопомочі, любові й щирості один до одного».
Вони незамінні один для одного, як очі й вуха, як язик і губи. У такому суспільстві кожний жертвує своїм життям заради життя й щастя інших. Тому їм невідоме почуття безнадії й самоти. Якщо одному болить – у кожного занедужає душа. Свято радості одного перетворюється у святкування для кожного. У такому суспільстві батьки, матері й люди похилого віку по праву наділені піклуванням й увагою, а діти оточені благодатною атмосферою любові. Подружжя на будь-якому етапі спільного життя ставляться один до одного з привітністю першого дня знайомства в надії досягти спільного щастя у вічному світі. У житті й у взаєминах один з одним намагаються керуватися більше серцем і розумом, ніж минущими напливами відчуттів. Крім того, вони сповнені бажанням дякувати один одному настільки, що жодна стороння думка не здатна поселитися в їхній свідомості. Така гармонія в родині переходить у гармонію всього суспільства, яке вважається також однією великою родиною. У суспільстві, що складається з таких родин, кожен любить і поважає іншого, з лагідністю ставиться до ближніх, творить добро й стає на перешкоді всього злого. Ніхто не думає нічого поганого про ближнього і не відчуває марних підозрінь. Не зазіхає на чужу честь і пожиток. У такому суспільстві ніхто ні за ким не стежить і нікого не затримують, спираючись лише на бездоказову підозру, не використовують людей як шпигунів один за одним. Одна частина суспільства не пов'язує своє існування з думкою про знищення інших, і ніхто не звертається до таких способів як наклеп, кривда й підступи, що використовуються якимись підступними людьми з метою зганьбити кого-небудь. Тому що кожний член цього ідеального суспільства присягнув оберігати його від усіх негативних впливів, що можуть порушити його спокій; тому що це суспільство – притулок совісті.
[1] Сират – міст, перекинутий на пеклом, по якому люди в Судний День будуть проходити в рай.
- Створено .