Іслам – релігія толерантності

Іслам – релігія толерантності

Іслам – слово, що походить від спільнокореневих слів «сілм» і «салама». Воно означає покірність, шлях до миру, згоду, злагоду й довіру. Іслам – релігія безпеки й миру. Цими принципами пронизане усе життя мусульман. Коли мусульмани починають молитву, вони припиняють усі зв'язки із цим світом і звертаються до Господа з вірою й смиренністю, і покірно стоять перед Господом. Завершуючи молитву, вони вітають тих, хто праворуч і ліворуч від них, і бажають їм миру так, начебто повертаються до життя, кажучи при цьому: «Залишайтеся у мирі й безпеці». Вони повсякчас звертаються до матеріального світу з побажаннями безпеки, миру й злагоди.

Вітання й побажання миру й безпеки ближнім є однією із найнеобхідніших дій в ісламі. Коли в Пророка запитали, яке діяння в ісламі є найбільш богоугодним, він відповів: «Нагодувати близьких і вітати тих, кого ви знаєте, і тих, кого не знаєте».[1]

Звинувачення ісламу в тероризмі

Прикро, що іслам, базуючись на цих поняттях і духовності, ототожнюється окремими колами з тероризмом. Це величезна історична помилка. Той факт, що система цінностей, яка ґрунтується на таких поняттях, як безпека й довіра, мимоволі покривається завісою тероризму, ще раз доводить, що дух ісламу залишається непізнаним. Якби люди шукали справжнє обличчя ісламу в його власних джерелах, історії й істинних його представниках, вони б побачили, що про брутальність, насильство, страх і фанатизм й мови не могло бути. Це релігія всепрощення й толерантності, як її натхненно описували такі святі й люди серця, як Румі, Юнус Емре, Ахмед Яссеві[2] і багато інших. Життя їхнє пройшло у проповідуванні терпіння й терпимості до ближніх, і кожний став легендою свого часу, як втілення любові й толерантності.

В ісламі поняття джихад може бути питанням самозахисту або подоланням перешкод між Богом і свободою вибору людини. Наша історія має чимало прикладів того, як ці принципи були втілені в життя. У минулому було немало випадків, коли війни були неминучі. Однак слід особливо підкреслити, що коранічні аяти про джихад є ситуативними, тобто були пов’язані з певними умовами, і вони не тлумачаться широко, а лише у вузькому контексті. Деякі люди помилково тлумачать ці аяти і висувають другорядні питання у якості першорядних. Ці люди, не розуміючи духу і суті ісламу в істинному сенсі, не змогли встановити співвідношення між першорядним і другорядним. І це призводить до того, що інші люди уявляють іслам як релігію, яка вселяє в душі злість і ненависть до інших, тоді як істинні мусульмани сповідують любов і прихильність до всього сущого. Проілюструвати все сказане вище можуть ці знакові рядки:

Основою сотворення Mухаммеда є любов,
Що може бути народжено любов’ю без Мухаммеда?

Любов – основа Творіння

Посланець Аллаха (с.а.с.), гордість усього людства, був людиною любові. Одним із його імен було Хабібуллах – «возлюблений Богом». Це слово означає як люблячого, так і возлюбленого, возлюбленого Богом. Такі суфійські мудреці, як Імам Раббані,[3] Мевляна Халід[4] і Шах Валійюллах[5] говорять, що любов – головний відправний пункт у духовній подорожі.

Господь створив Всесвіт як прояв Його любові до Його творінь, зокрема, до людства, й іслам став резудьтатом цієї любові. Згідно з думкою відомих улемів, любов є основою творіння. Тільки любов і співчуття можуть переконати матір дозволити хірургові оперувати її хвору дитину для того, щоб урятувати її життя. Джихад дозволяє війну там, де вона необхідна для захисту таких основних прав людини, як право на життя й свободу віросповідання. Джихад не має винятково військового значення.

Якось один знайомий сказав мені: «Ви зустрічаєтеся з усіма без винятку, незалежно від віросповідання, і це послаблює у нас почуття «спротиву злу заради імені Бога». На жаль, священний принцип ісламу, що закликає «протистояти злу, ганебному імені Всевишнього», неправильно тлумачать, тому й виникають такі непорозуміння. В ісламі основним є «любити все, що створене заради Господа».

Принцип «спротиву злу (ганебному) заради імені Бога» направлений лише проти деяких негативних якостей, думок, почуттів, тобто відчуття ворожості має бути направлене проти ганебних якостей, думок, а не людини (яка є досконалим творінням Господа). Тому ми повинні протистояти ідеям аморальності, зневіри. Господь створив людство як спільність шляхетних людей, і кожний, деякою мірою, має частку цієї шляхетності. Посланець Аллаха [с.а.с] одного разу встав із поваги до статусу людини, коли повз нього проходила поховальна процесія – ховали іудея. Коли Пророкові нагадали, що покійник – іудей, Мухаммед (с.а.с) відповів: «Але ж він людина», продемонструвавши цим, яке значення надається людині в ісламі. Цей учинок чітко ілюструє те, як високо Пророк цінував кожну людину. Отже, залучення певних осіб і організацій, що йменують себе мусульманами, у терористичну діяльність, жодним чином не може бути схвалене ісламом. Підстави для тероризму можуть прослідковуватися як у самих актах, так і в перекручених інтерпретаціях віри, а також в інших факторах і мотивах. Іслам не підтримував, не підтримує й ніколи не буде підтримувати терор, то чи можливо, щоб істинний мусульманин став терористом?

Якщо ми зможемо сьогодні поширити в усьому світі істинне ісламське розуміння таких людей любові, як Ніязі-і Місрі[6], Юнус Емре й Румі, передати їхні послання, наповнені любов'ю, заклику до діалогу й толерантності тим, хто знудьгувався за такими посланнями, тоді всі кинуться в обійми любові, миру й терпимості, які ми представляємо.

Визначення толерантності в ісламі настільки глибоке, що Пророк навіть заборонив словесну образу невіруючих. Наприклад, Абу Джахль (один із непримиренних ворогів віруючих) помер, так і не прийнявши ісламу, не зважаючи на всі старання Пророка. Його невір'я й ворожість стосовно Пророка Мухаммеда були настільки сильні, що він повністю виправдовував своє ім'я Абу Джахль – батько невігластва й брутальності. Його переконане протистояння ісламу було наче шпичак на шляху мусульман.

Незважаючи на цю ворожість, якось на зборах сахабів, де був присутній син Абу Джахля Ікріма, Пророк попередив одного із сахабів, який, як про нього говорили, ображав Абу Джахля: «Не ображайте, не робіть боляче дітям, говорячи погано про їхніх батьків».[7] Іншого разу він сказав: «Ображати своїх батьків – великий гріх». Сахаби закричали: «Гей, Посланнику Божий, хіба буде хто-небудь ображати своїх батьків?» І Султан пророків відповів: «Коли хтось ображає батька іншої людини, і той у відповідь лає батька кривдника, або коли хтось ображає матір іншої людини, і той у відповідь робить те ж саме щодо його матері, вони в такий спосіб ображають своїх батьків».[8]

Пророк милосердя демонстрував надзвичайну чутливість, коли йшлося про повагу до інших людей, натомість деякі мусульмани сьогодні демонструють непристойну поведінку, ховаючись за релігією. Це говорить про те, що вони не розуміють Пророка Мухаммеда – Пророка ісламу – релігії, у якій немає місця ненависті й люті. Коран настійно рекомендує прощення й толерантність. Цей аят призначений для віруючих людей: «... які стримують гнів і виявляють поблажливість до людей. Воістину, Аллах любить тих, хто вершить добрі діяння» (Св. Коран, 3:134).

Цей аят можна пояснити таким прикладом: ви опинилися у ситуації, що може вивести вас із рівноваги – вас скривдили, вашу честь зганьбили. Якщо зможете, ви маєте забути про помсту, як говорить Юнус. Ви маєте чинити так, наче у вас немає язика, щоб відповісти, й серця, щоб образитися. Ви повинні втихомирити свій гнів і закрити очі на помилки інших людей. Слова, що ілюструють цей аят, мають величезне значення. Слово «казм», що перекладається як «ковтання», буквально означає «проковтування чого-небудь, що схоже на шпильку, на річ, яку принципово неможливо проковтнути». Таким чином, воно означає придушення свого гніву, і неважливо, що це дуже важко. Інший вірш, що відтворює особливості віруючих, говорить: «Коли проходять повз суєтне, минають його з гідністю» (Св. Коран, 25:72).

Знайомлячись із світосяйним життям Посланця Бога, хай буде з ним мир і благословення, ми бачимо, що він завжди на практиці застосовував настанови Корану. Наприклад, один сахаб якось покаявся в гріхах і сказав: «Я винний у перелюбстві. Яким би не було моє покарання, признач його й очисти мене». Султан усіх пророків промовив: «Іди й покайся, тому що Аллах прощає всі гріхи»[9]. Так повторилося тричі. Іншого разу один із сахабів поскаржився Пророкові, що його обікрали. Але коли вирок ось-ось мали оголосити, сахаб сказав: «Я передумав і не прагну завершення моєї справи. Я пробачаю тому, хто це зробив». Пророк запитав: «Чому ж ти прийшов із цією справою до суду? Чому ти не пробачив його із самого початку?»[10]

Коли все зазначене вивчають із першоджерел, стає зрозумілим, що методи тих, хто діє ворожо й зі злістю, хто дивиться на всіх із ненавистю, і тих, хто обмовляє інших, називаючи їх невірними й гяурами, не є мусульманськими, бо іслам – релігія любові й терпіння. Мусульманин – людина любові, надзвичайно далекий від будь-якого виду терористичної діяльності, у нього в душі ні до кого й ні до чого немає ненависті й злості.

[1] Aбу Давуд, Aдаб, 142.
[2] Ахмед Яссеві (р. 1166) – суфійський поет і духовний лідер, який справив значний вплив на розвиток суфізму в тюркомовному світі.
[3] Імам Раббані (шейx Axмад аль-Cіpxінді) (1564?-1624) – великий ісламський учений із Індії, який підтвердив і реалізував у житті постулати ісламської віри і суфійської традиції в Індії на противагу синкретичним релігійним тенденціям, що домінували в часи правління монгольського імператора Aкбapa. Його називали Myджaддід-і Aльф-і Caні (рeнoвaтop другого [ісламського] тисячоліття).
[4] Mевляна Xaлід аль-Багдaді (1778-1827) – шейх братства Haкшибaнді. Його вважали Myджaддідoм (peнoвaтopoм) тpинaдцятoго ісламського cтoліття. Братство Xaліді, нова гілка орденa Haкшибaнді, виникло під його лідepcтвoм і поширилося наприкінці XIX-го cтoліття.
[5] Шax Baлійюллаx Myxaддіc Дехлеві (1702-1762) - видатний богоcлов дванaдцятoго (ісламського) cтoліття. Деякі автори називали його Xaтам аль -мyxaддіcін (Останній із xaдіcознавців).
[6] Ніязр-і Місрі (1618 - 1694) – суфійський поет і член братства Хальваті.
[7] Мycтадpaк, 3:241; Myттакі аль -Xінді, Kaнз аль- уммаль, 13:540.
[8] Mуслім, Іман, 145; Tірмізі, Бірр, 4.
[9] Муслім, Худуд 17, 23; Бухарі, Худуд, 28.
[10] Aбу Дауд, Худуд, 14(4394); Насаі, Сарік, 4 (8, 68); Mувватта, Худуд, 28, (2, 834).